Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Заслона непам’яті, яка сповиває сни? Явиндере, чи ти, бува, не пив? Сам себе послухай. Балакаєш, наче якийсь недороблений поет. Що тепер? Епос дванадцятистопним віршем? Ти не можеш як людина сказати, що не маєш зеленого поняття? Що це — більше за тебе? Що слава найбільшого ясновидця в місті — це просто шахрайство, казочка для наївняків, що платять золотом за звичайні теревені?

Старець вишкірився.

— Ти намагаєшся взяти мене на амбіції? Вуличний злодюжка, який уявив собі, що він хтось важливий. Але якщо ми вже говоримо про сни, то є місце, де, можливо, мені вдасться показати тобі те, чого ти не пам’ятаєш. Але чи точно ти бажаєш це побачити?

— Далеко звідси?

— Кілька миль вгору річкою. Старі руїни. Доведеться веслувати.

Альтсін звівся.

— Маєш човен для двох осіб?

* * *

Вони допливли лише опівдні, веслуючи по черзі. Весь шлях Явиндер не одізвався ані словом, але і в злодія не було бажання розмовляти. Ельгаран у цьому місці була винятково неспокійною, сповненою вирів, примхливих течій і підступних мілин. Головним чином, саме тому пристань для барок збудували трохи вище гирла, бо воно залишалося надто непередбачуваним, щоб довірити йому цінні товари. І саме тому веслування проти течії нагадувало сходження по обледенілому схилу: три ярди вперед, два назад. Під кінець вони із Явиндером змінювалися раз на кільканадцять змахів веслом.

Раптом посередині річки ясновидець припинив веслувати, витягнув з-під сидіння невеликий якір і вкинув його в течію.

Річка понесла їх назад, але якір упіймав ґрунт й вони загальмували носом уперед.

— Важко, — просапав стариган, втягуючи весла до човна. — Важче, ніж останнім разом. Сам би я не дав ради.

Альтсіну перехоплювало дихання, його сорочка прилипала до тіла, а піт заливав очі. Він вже й не пам’ятав, коли був настільки вичерпаним.

— І що? Де це місце?

— Встань і роздивися.

Злодій звівся.

— Ну і? Там, на березі? Це ж десь за чверть милі.

— Власне…

Удар веслом у сонячне сплетіння був настільки неочікуваним, що Альтсін навіть не встиг подумати, щоб його заблокувати. Зігнувся, повітря витекло з його легенів, біль дістав його за мить, вже за бортом.

Річка зійшлася над його головою, злодій машинально спробував перевести дихання, вода вдерлася до носа й рота.

Він випірнув, замахав руками, кашляючи й плюючись, схопився за першу річ, яка потрапила йому до рук.

Весло.

Явиндер тримав його, стоячи на носі човна та дивлячись на нього своїми білими очима. Вже не задихався і навіть не сапав.

— Тут повно вирів і течій, які можуть кидати корабель, наче лушпиння. На дні — валуни, намул, затоплені дерева, сміття, принесене з верхньої течії річки, тож у цьому всьому легко заплутатися. Власне, мають рацію ті, хто звуть цей відрізок Річкою Сліз. Їх чимало пролито тими дурнями, які намагалися тут плавати.

Старець, бачачи, як злодій відкриває рота, звів руку.

— Ш-ш-ш, нічого не кажи. Не втрачай сили. Я ж казав, що намагатимуся показати тобі, що приховують твої сни. А власне, тобі це покаже річка. Й оцінить. А якщо ти виявишся чимось паскудним, паршивим і невартим існування — то вб’є. Піддайся їй, повністю. І якщо виживеш… На півдні звідси є солоні багна, на їхньому краєчку росте купа дерев. Єдина навколо. Чекатиму там.

Він кинув весло, а Альтсін рефлекторно вчепився в нього обома руками і майже відразу пішов на дно. Щось схопило його за ноги й потягло униз. Його наче засмоктувало в пащу величезної, прихованої внизу рибини.

Його вдарило об дно з такою силою, що він випустив весло. Вир крутив ним, протягнув піском і камінцями. Злодій зачепився за товсту гілку. Сорочка на спині роздерлася, і раптом та сама риба-чудовисько потягнула його вгору.

Він виплив, замахав руками, вдихнув, крикнув і знову пішов під воду.

Порівняно з цим виром обійми попереднього були, мов легенькі пестощі коштовної куртизанки. Тепер Альтсін гепнувся головою об камінь, його підняло вгору, крутнуло на два боки одночасно, наче він був білизною в руках прачки. Далі він вдарився об наступний камінь так, що все повітря вилетіло з його легенів. Ельгаран, здавалося, лише цього й чекала. Закрутила його, перевернула спиною вниз і притиснула до дна. Йому здавалося, що на груди й ноги всілася група спеціально найнятих для такого драбів. Злодій вчепився пальцями в камінці, підтягнув коліна, відштовхнувся вгору, річка перехопила його на середині шляху до поверхні й потягнула назад.

Він небагато що бачив: вода була мутною від сміття, дно, каміння, почорнілі колоди випірнали перед ним, не даючи навіть шансу, щоб захистити голову. Він знову гепнувся черепом об дно, а наступної миті відчув, наче на ньому стиснулася лапа з багатьма пальцями, що здавлює йому ребра й нутрощі. Його вдавило у намул обличчям униз. Він крикнув, рештки повітря попливли вгору, і вода із гірким багнистим присмаком вдерлася в горлянку.

«Це сітка», — відчув він ясну думку, — «я заплутався в старій сітці… треба її перерізати… кинджал…».

Не міг ворухнути жодною кінцівкою.

Хоча він і розпачливо кліпав, йле його оточувала темрява. Щоразу глибша, щоразу холодніша, інша, ніж звичайний морок на дні річки. Така, яка бере свій початок у безодні, за якою немає нічого.

Він відчуває, ніби гігантська долоня з багатьма пальцями ловить його і шарпає.

Підноситься й падає одночасно.

Помирає.

Альтсін раптом зрозумів, що помирає. Тут і тепер. Що не дасть собі ради з цією перешкодою. Він не міг зрушити з місця, його легені палали, наче хтось наказав йому дихати розпеченим залізом. Темрява тягнула вниз.

Вона усміхається й обережно торкається пальцями його вуст. Долина занурюються в тіні, а вони сидять на верхівці одного з навколишніх пагорбів і дивляться. У вікнах хат, які помітні здаля, запалюються вогники.

— Красиво… — муркотить вона йому на вухо. — Красиво…

Так. Красиво. Красивіше, ніж він очікував. Він дарма боявся.

Прибульці виявилися мандрівниками, які проходять нескінченністю Всесвіту. Пан, якому поклонився його народ, привітав їх, немов давно очікуваних друзів. Обидві сторони навзаєм перевіряли одна одну, але в цьому не було ворожості. Дива, які вони тут знайшли, здавалося, радували чужаків так само, як радували їх самих ті дива, що чужинці принесли з собою.

Від того часу минуло два роки, за які вони не бачили жодного з них. Розповіді говорили про гордовитих чоловіків і про жінок із блідою шкірою та волоссям чорним, наче