Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!..

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя — на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

“Ну, ще трохи, ще, — благала вона подумки. — Сто вісім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер — бігом через місток!”

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.

“Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!” І вона мчала містком.

“О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки… О боже, як темно і як далеко ще бігти… Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила… Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця… О боже, дай мені врятуватися… якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама… Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер — на той бік!”

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

“Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку — ввійти, замкнутись — і я в безпеці!”

А онде… яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить… а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли — рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось… і…

Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

“Відмикай же, хутчій!”

Двері відчинилися.

“Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!”

Вона захряснула двері.

— Тепер на ключ, на засув, швидше! — знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона. — Замикай міцніш, міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця — його стукіт помалу затихав.

“Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!.. — Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей. — Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені… Стривай!.. Ану, визирни у вікно”.

Вона визирнула.

“Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався…”

Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.

“Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога… Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба”.

Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.

— Що там? — мовила тихо. — Що там таке? Що?

У вітальні позад неї хтось прокашлявся.

♦

— От чортівня, завжди вони все зіпсують!

— Та не переймайся ти так, Чарлі.

— А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого!

— Не знаю, як ти, Чарлі, — сказав Том, — а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.

— Це виходить — самого себе дурити.

— Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.

Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:

— Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його… І в яру я був, і тут був — скрізь, де все те діялося…..

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.

— А знаєш, — сказав Том, — я не вірю, що Нелюд і справді помер.

— Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?

— Звісно, що був, — відказав Том.

— Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

— А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?

— Та ні, але хай би там вискочила з дому, — побігла вулицею, кричала б: “Нелюд! Нелюд!” — а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.

— А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

— Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.

— Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?

— Та я… — почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише