Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

лишаючи слід. Там, де колесо торкається землі — то час теперішній, а слід — то час минулий. Майбутнє ж іще не утворило сліду. Якщо минуле Ви бачите, то майбутнє — ні. Щоб туди потрапити, треба випередити колесо. Це, виходячи з Вашої теорії, може безборонно та непомітно зробити до усього нейтральна сірина, але не предмет чи істота зі звичайної матерії. Такі об'єкти, аби потрапити у майбутнє, мають прорвати бар'єр, яким прийдешність відокремлюється від теперішності. Прорив у майбутнє неодмінно супроводжується енергетичним струсом часопростору, у якому ніщо живе й матеріальне вижити не може. На планеті від нього стаються усілякі природні катаклізми. Такого струсу, як ми знаємо, не було. Отже, Марко у минулому. Що ж, ще раз проведу повне сканування минувшини Деоли, але тепер шукатиму не сірину, а одного-однісінького юнака. Непросте завдання, однак здійсненне.

Михайло вийняв меч із піхов та поклав на підвіконня. У його довгих пальцях засвітилася вже знайома Нодові та Горангу куля — голографічна модель Деоли. Отаман повільно покотив її по вогняному лезу від вістря до руків'я, повертаючи на різні боки. Проминувши кулею зовсім короткий відтинок меча, Михайло різко загасив її у руках.

— Я знаю, куди забрано Марка, — зосереджено повідомив він. — Зафіксував його координати у просторі і у часі Деоли. Хлопчину затягло на п'ятдесят три роки у минуле, кудись до Залізних Гір. Спробую дістати його звідти.

— Ти певен, що це безпечно, Михайле? — занепокоївся Лахудрик. — Адже великий обсяг оскаженілої сірини може становити загрозу навіть для тебе! Ось! Що, коли вона навмисне забрала нашого нещасного мандрівника, щоб приманити тим більш привабливу здобич? Крім того, через дисбаланс кварків і антикварків ти не маєш змоги відкривати на Деолі брами у потрібну точку часу і простору. Ось.

— Ти сам бачив, що та сірина тікає від меча, — отаман зробив спробу заспокоїти магістра. — А до Марка я дістануся з Чумацького шляху.

— Звідки? — не приховала подив Загра.

— Звідси! — Ілько вказав на непримітні двері поряд з тими, що вели з кабінету на сходи. — Це, щоб Ви, пані, знали, брама у космос.

Не встигла Загра поставити наступне питання, як за Михайловою спиною випросталися два хмарні крила, очі зблиснули бузковим сяйвом, у правиці засвітився меч. На мить яскравим спалахом міріадів зірок до кабінету справді зазирнув космос — це відчинилися двері брами на Чумацький шлях. Ніхто й оком не встиг зморгнути, як Михайло, щільно причинивши браму за собою, вже зник.

Усім здалося, що отаман повернувся лише за мить після того як залишив кабінет. Однак виглядав він змарнілим та геть пригніченим, немов після кількаденної виснажливої подорожі або непідсильної роботи. Гавер першим кинувся йому назустріч, але зупинився майже біля ніг господаря — вочевидь, відчув його похмурий настрій. Притуливши меч у піхвах до стіни, Михайло заговорив:

— Марко потрапив до зовсім недалекого минулого. Гадаю, якби я не торкнувся тієї злої сірини мечем, шлях хлопця назад у часі був би значно довшим — десь більше сотні років і з трагічним кінцем. Утім, фінал і так виявився дуже сумним.

— Розповідай усе до ладу, — розсердився Ілько. — Марко загинув?!

— Ні, але для нинішнього часу Деоли його вже немає серед живих, — повідомив отаман. — Однак я бачив, що там, у минулому, він прожив хоча й важке, але цікаве життя. Навіть встиг написати та видати фантастичну книжку, що звалася «Білий замок на Чорній скелі». Описав у ній свої пригоди, починаючи від утечі з аулу, та майже усіх, з ким встиг познайомитися тут, у анклаві. Марко у тому часі не дожив і до п'ятдесяти років — помер у концтаборі дуумвірів. Наклад книжки майже весь було знищено...

— А чому ти не зміг повернути його сюди? — зиркнув Рамир з-лід лоба на Михайла.

— Коли Марко з'явився у минулому, — почав пояснювати отаман, вже трохи оговтавшись від щойно пережитого, — він одразу змінив дійсність планети. З Чумацького шляху, проглядаючи його життя, я раптом побачив написану ним книжку «Білий замок на чорній скелі», про яку мене запитували Ваші величності, — отаман поглянув на Нода та Горанга. — Отже, тепер ви живете у тій реальності, яку створено, зокрема, і за участі Марка. Якби я забрав його з минулого, усі обставини сьогодення розсипалися б на друзки.

— Усяке втручання в історію, пане Рамире, — Загра прийшла на допомогу Михайлові, — потягло б за собою лавиноподібний процес, який змінив би планету до невпізнанності. Наприклад, ані Ви, ані король Нод III тоді могли б і не народитися. А чи вдалося Вам, пане отамане, щось довідатися про те, чому шмат сірини почав еволюцію у бік Зла?

— Та чи саме він спричинив кварковий дисбаланс мало не на половину Галактики? — нагадав Лахудрик.

— Вдалося, навіть більше, — бузкові очі отамана засвітилися переможним сяйвом. — У Республіці є одне гірське озерце. З усіх боків його оточують скелі, а стоку води немає. Людина може потрапити туди лише однією покинутою стежкою, яку у давні часи проклали мисливці на барсів. От у ту дику місцину прямо звідси сіра матерія доправила Марка. Добре, що хоч у літню пору року. І тут починається найцікавіше. Гадаю, забарвлена кварками Зла сірина сама обрала це озеро собі за інкубатор, де вона могла збільшувати свою кількість.

— Ти про долю Марка ще не завершив, — нагадав Рамир.

— Я до цього й веду, — дуже по-людськи зітхнув Михайло. — Сіра матерія, переміщуючись у часі від актуальної дійсності до минулого, а тоді знову до цього часу, зуміла налагодити зворотний зв'язок власної еволюції. Тобто досягнувши якогось рівня самоусвідомленості, вона дійшла висновку, що може покращити власні якості, змінивши початкові умови свого розвитку.

— Зворотній еволюційний зв'язок! — у захваті зрозуміла професорка. — Неймовірно і геніально!

— Ви знову забули про Марка! — обурився Ілько.

— Не забули, — заперечив Михайло. — Спробую пояснити, у якій халепі могла опинитися Деола, а з нею, можливо, і весь Чумацький шлях. Марко, як ви, мабуть, вже здогадалися, знадобився сірій матерії, щоб використати його для свого вдосконалення...

— Невже Марко таки зовсім випадково став жертвою сірини? — Горанг поставив питання, що ніяк не давало йому спокою.

— Гадаю, вона атакувала анклав кілька разів з різних боків, створюючи пробоїни, крізь які сюди згодом потрапили Марко та Рамир, а тоді, зрештою, напала.