Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

— біля Кучук-Амбата і Аю-Дага, то після війни — тільки вже на Кара-Дазі і мисі Казантин Азовського моря. Звідтоді ареал їхній ще звузився і таких монстрів бачили вже лише біля Кара-Дага — вочевидь на їхньому останньому п’ятачку на узбережжі Чорного моря… Судячи із спостережень, карадагзький морський змій не є чисто морським. Як свідчать легенди й передання та розповіді очевидців, його бачили на скелях частіше як у воді. Правда, якщо гада тривожили, ретируючись, чудовисько відразу ж «спішило» до води і зникало в морських просторах. Іноді — як його застукували на скелях, де він, мабуть, грівся на сонці, — змія кидалася в море з великої висоти й теж на очах щезала…

Але й біля гори Кара-Даг в останні десятиріччя того монстра здибувала все рідше й рідше. Власне, вже перестали бачити, тож і почали забувати його, сприймаючи карадагзького змія (чи ширше — чорноморського) з конячою головою, товщиною з добру колоду, всього лише як гарну казку… Чи місцеву легенду, передання давнини давньої, чий родовід тягнеться ще зі скіфських часів, від кочівників з українських степів, котрі називали себе так симпатично: сини змієногої богині…

Це все, що я знав про карадагзького змія до того, як доля — чи щасливий випадок, — звели мене з дядьком Степаном Караджі, знаним коктебельським рибалкою. Отим симпатягою, що його в тамтешніх краях доброзичливо дражнили греко-вірменино-татаро-українцем. Це після того, як він під час перепису населення в графі «національність» розмашисто вивів: греко-вірмено-татаро-українець. Коли йому зауважили, що такої національності у світі немає, дядько Степан загрубілими, аж чорними та порепаними руками сплеснув:

— Вай, вай!.. Що ти говориш, як нічого не понімаєш. У світі такої національності і немає — не спорю, а в Криму вона є. Вай, вай! Як це немає, коли вона — така національність, — перед тобою стоїть?! В образі дядька Степана Караджі. Я і грек, і вірменин, і татарин, і українець. В одній особі. Бо в мене яка тільки кров не тече. Це ж Крим. А в Криму більше національностей, як людей. А ти говориш, немає такої національності! Протри, шановний, баньки і подивись на мене — є така національність, і вона стоїть перед тобою.

Дядько Степан все життя ловить рибу, а тому все життя його пов’язано з морем. Він високий, тонкий, аж худий, засмаглий до чорноти, навіть узимку чорна засмага не сходить з його видовженого носатого обличчя, що все у задубілих, пропечених морською сіллю зморшках на обличчі…

Веселій чоловік, ніколи не вмовкає, все щось комусь розказує. Чи як сам, посміхаючись, уточнює: бає Рибальські байки, яких він знав за власним зізнанням «три міхи та ще й одну торбегу». Кого не зустріне, тому й розказує ті байки (немає слухачів — сам із собою гомонить залюбки — з «вушним дядьком Степаном Караджі»). І всі байки його та побрехеньки — чистісінька правда.

Коли я в пошуках очевидців карадагзького змія (я тоді відпочивав у Коктебельському будинку письменників), вийшов на нього, дядько Степан сплеснув за звичай руками і вигукнув:

— Вай! Добре, що ти (у його вимові — ті) прийшов до мене — ніхто тобі про карадагзького змія стільки не набре… Кгм… Не нарозказує, як я, дядько Стьопа, який стоїть зараз перед тобою. То — слухай… По-швидше слухай. Тобі одному все повідаю. Без рибальських байок і без отого самого… без бре-бре… То з чого починати? Що тобі розказувати-баяти? Замовляй.

— Про змія, котрого називають карадагзьким…

— Про отого самого голубчика, кий живе тайно-потайно в нашій коктебельській горі Кара-Даг? У печері, що її не кожному дано знати? Бо сіє тайна за сімома замками і стількома ж печатями. Як і сама печера. Вона є і її мовби й немає. Як це? А так… Для когось вона є, а для когось її немає. Не любить непрошених гостей. А вже коли спопаде кого і до себе в гості принесе, то не радий той бідолаха буде таким гостинам.

— І кого ж він у гості до себе… приніс?

— Вай!.. Тобі розжуй і в рота поклади. Кого, кого… Та одного нашого…. Рибалку з Коктебеля. Мав він стареньку фелюгу з вітрилом і тихенько собі рибалив… А трапилося це з ним у гентім році… Ні, кажіть, у паза гентім. А діло було так. Повертався він в бухту з уловом, радий, що скумбрії добре взяв. Пливе собі за милу душечку, розслабився. Риболовля добре скінчилася, улов значний — чого ще треба рибалці бажати?!.

Аж тут — гля! Попереду мовби копичка сінця пливе. Чи радше водоростів. Де взялася? Це інакше, як хвилі звідкілясь прибили. Придивляється той рибалка: так, таки й так. Жмут добрячий водоростів. Хвилі, значить, до берега гонять. Пропливає він мимо, безпечний. І раптом ті «водорості», той «жмут» починає… розмотуватися. Вай! А через мить перед ним на довгій шиї голова якась вигулькнула… Мовби на конячу схожа і така ж завбільшки — видовжена, з гребенем на потилиці. Як грива в коня. Та ще й зубата! І очища чи не вогнем— жаром яріють, і пливе та істота до фелюги. Ясно, вона. Зміюка! Чи то пак він — карадагзький змій, про якого рибалка скільки чув, а бачити раніше — не бачив. А це, як кажуть, уподобався. Отетерів він, схопив весла, бо ж вітрило обвисло, гребеться, гребеться з усіх сил і — на місці. Щось з ним таке лучилося. А зміюка тут як уда-арить своєю конячою головою в борт, так фелюга й перевернулася. Скумбрія в один мент у воді опинилася, плавають рибини вгору животами. І сам рибалка у воді опинився, бовтається в скумбрії… Вай, вай! Ворогу свому такого не побажаєш! Хоче він закричати, а голос і пропав к лихій годині! Тільки зіває та хрипить… Та і до