Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
Втікач провів рукою по обличчі. Відчув, що воно зовсім мокре, а там, де билося серце, тліло непригасле вогнище болю.
Мати
— Тобі не можна було відбиватися від дому, — сказала тітка. — Коли б ти був удома, вони не посміли б напасти на Остапа.
— Він хворів останнім часом. Коли з’являвся місяць, його водило по двору. Вони, певне, й підстерегли його в такий мент… — В голосі матері звучав біль.
Я сидів серед порожнього покою, де лежав нещодавно в труні брат. На підлозі ще було накидано квітів, ще стояв посеред покою стіл і пахло глицею та воском.
— Про те, що він ходив ночами, ніхто не знав, — сказала тітка. — Ми пильно це приховували.
— Неважко було й підстерегти, — зітхнула мати. — А обороняти його ми не могли.
— Я їм віддячив, — сказав я, дивлячись собі під ноги. — Я, мамо, не попустив це на так. Дем’яна і Данила вже нема…
Глуха тиша зависла в покої. Здавалося, вони вийшли геть, залишивши мене самого. Я звів очі. На мене дивилися дві схожі одна на одну жінки, і погляди їхні світилися також однаково.
— Твій батько теж хотів віддати їм належне, — сказала тітка. — Йому не пощастило…
В матері заблищали на очах сльози. Захиталася сумовито, а вуста її затремтіли.
— Казав, що його кличе ночами твоя сестра. Що вона волає про помсту…
— Вони кликали й мене, — сказав я глухо, вже не дивлячись на них. — Весь час бачу їх коло якоїсь хати. Гальшка несе воду, а батько сидить на ґанку. Гальшка несе воду і все оглядається…
Глуха тиша знову покрила мої слова, ми наче задерев’яніли — тінь Остапа перейшла через покій.
— Що сталося там, на майдані? — спитала мати.
Я не міг дивитися їм у вічі. Не міг розказати про все просто й зрозуміло: забагато для цього треба було б слів. Про Вітторіо і Бонтиволью, про своє прокляття; тиха туга оповила мене тут, у сумному цьому покої, повному напівзів’ялих квітів, де так гостро пахне глицею і воском. Остапова тінь зупинилася серед кімнати — повернувся до мене блідий, майже прозорий.
— Про це так багато говорять! — сказала тітка.
— Звідки це в тебе? — спитала мати.
— Не знаю, мамо, — видихнув я.
— Чи не запродав ти душі?
— Ні, мамо, — крутнув я головою.
— Між нами вже багато крові, — сказала мати. — Чи так воно й далі йтиме? Поки не ляжемо всі?
— Мені тяжко, мамо! — сказав я майже пошепки. — Душа моя болить, і я боюся, що не зможу стати вашим захисником. Мені треба молитися, мамо…
Мати кивнула. Я дивився в її чисті, хоч уже старечі очі. Ми, здається, розуміли одне одного.
— Ти не можеш молитися вдома? Я похитав легенько головою.
— Варто найняти більше людей для оборони, — сказав нарешті я. — Нам треба вберегти Івана.
— Вбережу себе сам, — звів голову малий. Я всміхнувся, дивна печаль пойняла мене.
— А ти? — спитала мати. — Ти не боїшся? Я похитав головою.
— Ти так змінився, — сказала тітка. — Я, побачивши тебе, злякалася… Тобі треба стерегтися також.
Я дивився на них з любов’ю. Дивна печаль огорнула мене.
— Гадаю, що їм нагнано вже страху, — сказав, підроблюючись під діловий тон. — І все-таки найняти сторожу треба не гаючись… Не гаючись! — повторив я, відчуваючи, як накочуються на серце сині хвилі смутку.
Мати дивилася на мене, і я не міг витримати того погляду. Але не міг і пояснити чи, радше, розказати їм усього; забагато треба було для нього часу. Остапова тінь знову рушила через покій, цього разу попрямувавши до дверей. Спинилась у дверях і ще раз озирнулася.
— Найрозумніше було б помиритися, — сказала мати, опустивши погляд. Вуста її тремтіли. — З їхнього боку лягло менше, ніж з нашого, я ладна простити їм. Бо коли так триватиме далі…
Це лякало й мене. Дивився на прив’ялі квіти на підлозі, одна з них була розтоптана важким чоботом. Розплющене пелюстя, майже Приклеєне до долівки; розчавлене, аж на волокна розклалося, стебло.
— Все дуже далеко зайшло, — сказала тітка. — Тепер уже цього не спинити… Волає кров…
Малий устав, і тонкі ніздрі його затріпотіли. Він думав свою думку, але не висловив її вголос. Я зрозумів його: кривда була на нашому боці.
Мати плакала. Великі градасті сльози текли по її нерухомому, закам’янілому лиці. Я знову подивився в її чисті старечі очі.
— Вдій щось, синку, вдій! — попросила вона жалібно.
— Це волає кров, — наче про себе повторила тітка. — Тепер уже хтозна, чи її спиниш.
— Я воліла б, — сказала мати, втираючи очі, — щоб ти знову відійшов од нас, надто багато зробив ти їм лиха. Повернися до Влох, а коли все затихне, ми дамо тобі знати. Болить мені за тебе серце, сину.
— Я спробую з ними помиритися, — сказав я, все ще розглядаючи розчавлену квітку, глина біля тої квітки була вогка.
— Кров, пролита за честь роду, не марна, — сказала твердо тітка. — Але проти них не встоїмо.
— Хочеш піти туди сам? — спитала мати, пильно мене розглядаючи.
Через кімнату знову перейшла Остапова
