Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

тіло. Сокольський пустив ще одну стрілу, але діло вже було зроблене: сновида відскочив, вчепився руками в стрілу і вирвав її з грудей. З горла в нього вихопився чи зойк, чи хрип — в цей мент друга стріла вп’ялася йому в шию, і він звалився, обливаючи кров’ю свою нічну одежу.

— Залишимо його тут чи заберем? — спитав я. Той повернув до мене ошкірене обличчя.

— Заберемо, — сказав він майже вголос. — Нехай попошукають…

Сокольський навіть забув, що може покористуватися моєю силою як слуги, підійшов до трупа і звалив його на плечі. Ми прокралися так до виходу, витягли труп із замку, тоді звалив мертвого сновиду собі на плечі я. Так ми йшли, міняючись страшною ношею, а над нашими головами дзвенів вряди-годи крилами чорний птах. Не хотіли йти через місто, тому пробралися за міські паркани. Тут чекали нас наготовлені троє коней. Сокольський відпустив слугу, що стеріг коней, і свиснув мені. Я приволік сновиду, і ми разом звалили трупа на кінський круп.

Задудніли копита, Сокольський повернув до мене веселе й розбишакувате лице:

— Ну що, характернику, вдалося? — гукнув він голосно.

— Вдалося! — відгукнувсь я йому в тон, і ми пришпорили коней.

Ліс

Я прокинувся з почуттям неясної тривоги. Довго не міг второпати, куди втрапив: дерев’яні, чорні стіни, образи святих на іконах, грубо збитий стіл й убоге на ньому начиння. Я ледве сів на ліжкові, весь був покусаний блохами, якими аж кишіла занедбана постеля.

Сонце вже встало. Я вийшов із пустиці, мелодійно заливалося лісове птаство, і я відійшов трохи від пустиці, щоб намилуватися чудовим ранком. В цей мент почулася хода, на галявину вибіг зарослий і немов переляканий чернець. Він заскочив до пустиці, а за хвилину покинув її, тримаючи в руках якогось вузлика. Озирнувся злякано й побіг.

Я хотів кинутися вслід за ченцем, адже це в його хижі я переночував, але перечепився через якусь колоду. Гримнув на траву і мимохіть обернувся. Брови мої зламалися од здивування, а серце забилося раптом швидко-швидко. Підповз ближче до тої колоди і раптом почав тремтіти всім тілом. Волосся стало сторчака, а розум мій, здавалося, померк. Сіра хмара повила мене, захопила, і в тій хмарі спалахнула нестерпно яскрава блискавка.

Я не міг не кричати, не міг не плакати, і сльози покотилися по моєму обличчі градом. Звалився з нутровим стогоном і у відчаї затовк щосили головою об землю. Тоді звівся і знову нетямковито позирнув у траву. Сумніву не було: лежав переді мною мертвий мій брат.

Я сидів у траві безтямний, наче ідол. Був знищений і знічений. Здавалося, сліпу ворожу силу наслано на мене. Дурна випадковість, гра уяви мого скаламученого мозку — годі було знайти тут пояснення, що сталося. Я нічого не знав, і нічого не відав ліс, бо й він зараз мертвий і сухий. Зник пташиний спів, і не шелестить над головою лиотя. Погасли, зів’явши, квіти, а трава стала, наче сухий очерет. Ось-ось загориться цей незвичайний сухостій, спопелить усе і згорить сам. Такий був і я. Теж був сухий і готовий спалахнути. Забув про все на світі, про гризоти свої, сумніви й біль. Ладен був викоренити цей ліс, але знайти того, хто це вчинив. Бачив ченця, що недавно тікав перестрашено з цієї галявини, і в мене перед очима воскреело на мить його схвильоване лице. Я зірвався на ноги. Душа моя горіла, мозок працював гарячково — не був я вже розважливий та обережний. Місячний біль палахкотів у мені, хоч і світило над головою сонце. Був я пломенем, що запалює цей сухостійний ліс, і вже палав.

Тільки на узліссі я наздогнав ченця. Першим порухом було вбити його і спопелити. Але щось зупинило мене.

— Гей, отче! — гукнув я, і він злякано озирнувся на мене.

Тоді я збагнув: убивця мого брата не він. Убивця десь поруч, але не він. Отож я спитав у ченця про брата. Чи не бачив він того, хто приніс тіло на галявину до пустиці? Я навіть розповів, кого він мав побачити: рудоволосого і вилицюватого.

— Ні, — сказав той злякано. — Я нічого не бачив і нічого не хочу бачити.

Я зирнув пильніше на цього обірванця. Він затремтів під моїм поглядом, плюгавий, висохлий на тріску, з ковтунистим волоссям і шмаркатим, як у дитини, носом. Широко розставлені очі дивилися трохи зизо, і мені раптом жаль стало його — якийсь кривавий туман побачив я у нього за плечима. Кивнув ледь помітно головою — він міг собі йти. Вже навіть хотів, щоб він пішов, — не хотів гаяти задарма і хвилини.

І я знову побіг. Біг, наче летів, я й був у цей мент птахом, котрий облітуе ліс. Щоки мені палали, а кулаки мимохіть стискалися: мусив знайти убивцю свого брата, що б там не було, мусив зазирнути йому в очі — інакше життя мені не буде під цим сонцем.

І я наздогнав його. Ішов через ліс рудочубий. Ішов і мугикав пісню, наче щось жував великими щелепами. Я його дуже добре знав, того рудочубого: ми гуляли з ним разом хлопцями, разом училися об’їжджати коней — були колись ми друзі великі, я і той рудочубий.

Веселий свист вихоплювався з-під рудого його вуса — була це якась грайлива пісенька, і мене раптом прорвало.

Вискочив навперейми цьому лихому котові: кіт вигнув спину і закричав — кіт рудий, як вогонь; він кричав, аж стигла мені в жилах кров. Тоді вихопив ножа й пустив мені просто в груди. Ніж просвистів біля мого вуха, але я не рухнувся. Тоді впав він навколішки, як це смішно й дивно — кіт навколішках! — і раптом виблював мені під ноги.

Я поступово дерев’янів. Він корчився у моїх ногах, уже не свистів пісні і не жував; він, цей рудий вогнистий кіт, трусився в мене під ногами, як лист осики, і вже подихав, наче