Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький
Я зробив ЩД і ТО, дуже обережно з’їздив заправитися до бензоколонки, пообідав у їдальні № 11 і ще раз наразився на перевірку документів з боку пильного Ковальова. Для очистки совісті я запитав у нього, яка дорога до Лисої Гори. Юний сержант подивився на мене з великою недовірою і сказав: «Дорога? Що ви таке кажете, громадянине? Яка ж там дорога? Немає там ніякої дороги». Додому я повернувся вже під зливою.
Старої вже не було. Кіт Василь щез. У колодязі хтось співав на два голоси, і це було моторошно й тоскно. Замість зливи сіяв нудний дрібний дощик. Посутеніло.
Я зарився у свою кімнату і взявся експериментувати з книгою-перевертнем. Однак у ній щось зіпсувалося. Може, я робив щось не так чи впливала погода, але вона і надалі залишалася «Практичними заняттями з синтаксису та пунктуації» Ф.Ф. Кузьміна, скільки я не мудрував. Читати таку книгу було зовсім неможливо, і я спробував щастя з дзеркалом. Але дзеркало відображало все, що завгодно, і мовчало. Тоді я приліг на диван.
З нудьги та шуму дощу я вже почав було дрімати, коли раптом задзвонив телефон. Я вийшов до передпокою і взяв слухавку.
— Алло…
У слухавці мовчало і потріскувало.
— Алло, — сказав я і подув у трубку. — Натисніть кнопку.
Відповіді не було.
— Постукайте по апарату, — порадив я. Трубка мовчала. Я ще раз подув, посмикав шнур і сказав: — Зателефонуйте з іншого автомата.
Тоді в трубці грубо поцікавились:
— Це Олександр?
— Так. — Я здивувався.
— Ти чому не відповідаєш?
— Я відповідаю. Хто це?
— Це Петровський тебе турбує. Сходи у засольний цех і скажи майстрові, щоб мені зателефонував.
— Якому майстрові?
— Ну, хто там сьогодні в тебе?
— Не знаю…
— Як то — не знаю? Це Олександр?
— Слухайте, громадянине, — сказав я. — За яким номером ви телефонуєте?
— За сімдесят другим… Це сімдесят другий?
Я не знав.
— Мабуть, ні, — сказав я.
— Чого ж ви кажете, що ви Олександр?
— Я справді Олександр!
— Тьху!.. Це комбінат?
— Ні, — сказав я. — Це музей.
— А… Тоді перепрошую. Майстра, значить, покликати не можете…
Я поклав слухавку. Якийсь час я стояв, оглядаючи передпокій. У передпокої було п’ять дверей: до моєї кімнати, на подвір’я, до бабчиної кімнати, в туалет і ще одні, оббиті залізом, з величезною колодкою. Нудно, подумав я. Самотньо. І лампочка тьмяна, запилена… Волочучи ноги, я повернувся до своєї кімнати і зупинився на порозі.
Дивана не було.
Все інше було без змін: стіл, і піч, і дзеркало, і вішалка, і табуретка. І книга лежала на підвіконні точнісінько там, де я її залишив. А на підлозі, де раніше був диван, залишився тільки дуже запилюжений, засмічений прямокутник. Потім я побачив постільну білизну, охайно складену під вішаком.
— Щойно тут був диван, — уголос сказав я. — Я на ньому лежав.
Щось змінилося в домі. Кімната наповнилася нерозбірливим шумом. Хтось розмовляв, чулася музика, десь сміялися, кашляли, човгали ногами. Смутна тінь на мить затулила світло лампочки, голосно рипнули мостини. Потім раптом запахло аптекою, і в обличчя мені війнуло холодом. Я позадкував. У ту ж мить хтось різко і чітко постукав у зовнішні двері. Звуки миттєво вщухли. Озираючись на те місце, де раніше був диван, я знову вийшов у передпокій і відчинив двері.
Переді мною під дрібним дощем стояв невисокий тендітний чоловіку короткому кремовому плащі ідеальної чистоти з піднятим коміром. Він зняв капелюха і з гідністю промовив:
— Прошу вибачення, Олександре Івановичу. Чи не могли б ви приділити мені п’ять хвилин для розмови?
— Звичайно, — сказав я розгублено. — Заходьте…
Цього чоловіка я бачив уперше в житті, і в мене промайнула думка, чи не пов’язаний він із місцевою міліцією. Незнайомий ступив у передпокій і зробив рух, щоб пройти просто до моєї кімнати. Я заступив йому дорогу. Не знаю, навіщо я це зробив, — мабуть, тому, що мені не хотілося розпитувань про пил і сміття на підлозі.
— Вибачте, — пролопотів я, — може, тут?.. Бо у мене там гармидер. І сісти ніде…
Незнайомий різко підняв голову.
— Як — ніде? — сказав він неголосно. — А диван?
Близько хвилини ми мовчки дивились один на одного.
— М-м-м… Що — диван? — запитав я чомусь пошепки.
Незнайомий опустив повіки.
— Ах, от як? — повільно промовив він. — Розумію. Шкода. Ну що ж, даруйте…
Він ввічливо кивнув, одягнув капелюха і рішуче попрямував до дверей туалету.
— Куди ви? — закричав я. — Ви не туди!
Незнайомий, не озираючись, пробурмотів «Ах, це однаково», і зник за дверима. Я машинально запалив йому світло, постояв трохи, прислухаючись, потім рвонув двері. В туалеті нікого не було. Я обережно витягнув сигарету і закурив. Диван, подумав я. До чого тут диван? Ніколи не чував жодних казок про дивани. Був килим-самоліт. Була скатертина-самобранка. Були: шапка-невидимка, чоботи-скороходи, гусла-самогуди. Було диво-дзеркальце. А диво-дивана не було. На диванах сидять або лежать, диван — це щось міцне, дуже звичайне… А й справді, яка фантазія могла би надихнутися диваном?..
Повернувшись до кімнати, я відразу побачив Маленького Чоловічка. Він сидів на печі під стелею, скоцюрбившись у дуже незручній позі. Він мав зморщене неголене обличчя та сірі волохаті вуха.
— Здрастуйте, — сказав я втомлено.
Маленький Чоловічок страдницьки скривив довгі губи.
— Добрий вечір, — сказав він. — Даруйте, ваша ласка, занесло мене сюди — сам не розумію як… Я з приводу дивана.
— З приводу дивана ви запізнилися, — сказав я, сідаючи до столу.
— Бачу, — тихо сказав Чоловічок і незграбно завовтузився. Посипалось вапно.
Я курив, замислено його розглядаючи. Маленький Чоловічок невпевнено позирав униз.
— Вам допомогти? — запитав я, роблячи рух.
— Ні, дякую, — відповів Чоловічок понуро. — Я краще сам…
Забруднюючись крейдою, він підібрався до краю припічка і, незграбно відштовхнувшись, пірнув головою униз. У мене тенькнуло всередині, але він повис у повітрі і почав повільно опускатися, судомно
