Помирана - Тарас Антипович

— Тута, — ревнув хтось із мешканців Депо.

— Хто не дійшов — я повторять не буду, ілуха, — оголосив Нельсон. — Значить, про шо тремо? Коритяни! На Кориті нашому — голяк. А воно ж, як казали старі люде, — місто-утво-рюю-чий об’єкт. А тут іще й кротодил завівся. Божену бачили всі — нікому такого не побажаю. Але лучче якось жить, чим подихать…

— Кінчай резину тягнуть, лободзип! — обірвав Капрон.

— І хто того кротодила бачив?! Я — нє. Де він, ханакус? — підгавкнула Дана. — Може, Божка для гламуру пружину вставила на місце ноги, га?! У доктора яка «кладь», такий і «прогрес» — підмазали…

— Заткни своє олаб’є! — побуряковів Нельсон від почутого. Понад усе він хотів би, щоб сам Фрезе розвінчав вигадки Дани, але доктор завжди ігнорував збіговиська, та й специфіка його виступів ускладнювала їхнє однозначне трактування. Опанувавши себе, Нельсон продовжив.

— Сава башковитий був, не те, шо ми. Він мені план передав, як із Корита жилу зробить. Значить, коротко, для тупих: під Коритом чорнуха кваситься, її тре’ сильно підогріть, вона закипить і вийде наверх. Як підогріть? Загнать у неї довгу трубу, набиту жаром. Я знаю, де взять і те, і друге. Потім будем чорнуху їсти-пить і продавать Отим, через Колючку. За чорнуху Вони дорого дадуть. Жирно заживем. Зуби золоті повставляєм, такі, як колись тут носили. Чорнуха — сила-силенна! — підсумував Нельсон.

— І яка вона — та чорнуха? — спитав Захур.

— Яка-яка — чорна! Сава знав, шо каже, — з’їхав із теми Нельсон, підходячи до викопаної ями. — Він показав, де трубу брать, і вона туто є, самі бачите.

Кілька людей без ентузіазму поглянули туди, куди вказував Нельсон. Сліпнути від блискучих перспектив ніхто не збирався.

— Так шо ж це ми будем торгувать з Отими?! Наші з Ними бились за автономіку і війну виграли, а ми… — обурилась Тузиха.

— Та не виграли наші, а програли в нерівному бою, ти, ханаврук. Того ж і Колючкою нас обнесли. Батю мого, крановщика, тоді ж убили, — проказав понурий кремезний чолов’яга Кабигроб.

— Та Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить! Яка була б автономіка без Колючки — прохідний двір! — сполемізувала Горбата Кет. — Мій дядько ту Колючку і ставив. Іван Дишкан був по паспорту, а в народі — Ваня Дишло!

— Та хвате тобі, Дишло. Він же її потім сам і вкрав, шоб на лом здать, — сплюнула Тузиха, що віддавна мала зуба на Кет.

— Украв, а тоді на місце вернув. Він чесний був, — уточнила Кет.

— Ох, ялбакус, вернув, можна подумать… Не в тому діло. Полюбасу, тепер їх тіки пусти сюди! Їм одне наше Корито і нужне! Одберуть останнє і шкуру здеруть, рехан! — крикнула Тузиха.

Схвальний гомін перервав Кальман, високий зизоокий мешканець Депо з ворохобним блиском розширених зіниць.

— Не нужне їм наше Корито. Ми нужні! В тому-то й суть. Вони Корито зорать хочуть, шоб тут було пусто, а нас усіх загнать у раби! — заволав він.

Навколо зчинився ґвалт і вереск. Кожен із присутніх вважав за потрібне щось довести ближньому. Історію війни коритяни уявляли вельми туманно, і щодо її причини, розв’язки та наслідків серед них побутували цілком протилежні версії. Спільним було тривке відчуття причетності до тої війни як єдиної події, що заслуговувала на місце в колективній пам’яті. Як і уявлення про їхній життєвий простір — рятівний острівець, оточений небезпекою. Саме перебування в цьому просторі здавалося їм хоч і пасивною, але дієвою обороною від імовірної зовнішньої навали, що може початися в будь-який момент, а можливо, уже триває.

Нельсон ухопив молоток і тричі вжарив по трансформатору, домагаючись тиші. Юрба помалу змовкала, потік слів і лайки ослаб.

— Торгувать нам з Отими, що за Колючкою, чи не торгувать — діло третє. Нам би по ходу себе нагодувать, бо в кишках рех танцює, — приземлив дискусію Нельсон. — А для того, тапок-таб’є, тре’ вирить трубу, набить її жаром, закупорить і загнать у Корито поглибше. Робота для всіх є, ілуха.

— От, нудзип, — відвернувся Капрон і криво почалапав геть, закинувши свою важку клешню на плече. За ним подріботіла й Дана.

— Роботу свою присунь кротодилу в очко! — вереснув Гена драматичним фальцетом, і кілька коритян знущально заґелґотали.

Дивлячись, як товариство розбрідається по хатах, Нельсон відчував розчарування від неспроможності запалити своїх ближніх вартісною ідеєю. Але він не збирався давати волю враженому самолюбству і швидко згадав про свій останній аргумент. Нельсон подав знак братові, вказавши на лантух, притулений на купі виритої глини. Гектор добув із лантуха ворону і підняв її над головою.

— Стоять, атодзип! Є птичка копчена, цільна. Свіжак! — оголосив Гектор, випнувши груди колесом.

— Одна тушка на рило за один трудодень! — поставив крапку Нельсон.

3 самого ранку кудлате небо супилось, а під вечір бризнуло гронами крапель. Жовті вали глини, викопані вздовж тепломагістралі, зарябіли, а потім стали бурими і слизькими. Під ногами у копачів уже квецяло, і Нельсон зауважив, що вони з тваринною надією поглядають на нього.

— Харе! Сильно ширнули, ілуха! — гукнув він і вдоволено пройшовся вздовж лінії робіт.

Копати зголосилися зо два десятки односельців. Із тих, кого він добре знав особисто, найбільш мотивованими трудягами виявилися Пабло і Захур. Не відставав і діловитий Веня, і, звісно, брат Гектор, що ломом допомагав копачам пройти щільні пласти зі щебеню та битої цегли. Довготелесий Кальман із Депо взяв холеричний темп роботи. На своїй двометровій ділянці він видовбав криву траншею, не помітивши, що вона не зовсім збігається з прямолінійною траєкторією теплотраси.

Визволяти трубу з-під землі взялася й тендітна Майя. Гена ж не міг пережити, що вона робить це лише через симпатію до Нельсона, і, щоб наглядати за нею, врешті почав копати поряд, зі