Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

йде від правого ока до правого вуха. Далі — як маркер малює петлеподібну лінію, що від правої скроні вигиналася вгору й назад і закінчувалася за вухом. Район, окреслений фарбою, нагадував ратицю з вухом у основі. З нього й мусили відшарувати клапоть шкіри, про який говорив Лізі доктор Маннергейм.

Несподівано по всьому тілі розлилася оспалість. Здавалося, повітря в приміщенні стужавіло, а руки й ноги налилися свинцем. З великим зусиллям Ліза підняла повіки. Над нею всміхався доктор Ранада. В одній руці він тримав трубку крапельниці, в другій — шприц.

— Це зніме напруженість, — пояснив доктор Ранада.

Вона втратила відчуття часу. В свідомості зрідка виникали якісь згуки. Вона хотіла заснути, але тіло мимоволі опиралося її бажанню. Відчула, що її повертають набік, а під праву руку підкладають подушку, підіймаючи її. Те, що зап’ястки було прив’язано до дошки, яка під прямим кутом видавалася за краї операційного столу, вже не турбувало. Руки настільки обважніли, що вона все одно не змогла б ними поворухнути. Щоб знерухомити тіло, поперек стягнули шкіряною попругою. Дівчина відчула, що голову чимось шкребуть і змащують. Потім у неї вп’ялося кілька гострих голок, але біль миттєво вщух. І нарешті голову затисли якимись лещатами. Проти власної волі Ліза поринула в сон.

З цього стану її несподівано вирвав сильний біль. Дівчина гадки не мала, скільки пройшло часу. Боліло над правим вухом. Знов різкий біль. Вона закричала й спробувала поворухнутися. Крім спеціальної маски з тканини, що Лізі наділи на обличчя, її тіло обгортали кілька хірургічних простирадел. У просвіті маски дівчина побачила знайомі риси доктора Ранади.

— Все гаразд, — промовив лікар. — Лежіть спокійно. Роблять укол для місцевої анестезії. За хвилину все минеться.

Біль виникав знову й знову. В Лізи було відчуття, наче череп зараз вибухне. Вона спробувала підвести руку, але тільки відчула пов’язку, що її стримувала.

— Будь ласка! — закричала вона, та голос її був ледве чутний.

— Все чудово. Не напружуйтеся.

Біль урвався. Ліза чула, як дихають лікарі. Вони були над самісіньким її правим вухом.

— Скальпель! — наказав доктор Ньюмен.

Ліза внутрішньо зіщулилася від страху. Вона відчула тиск, наче чийсь палець рухався по її голові вздовж лінії, накресленої маркером. Крізь простирадла на шию просочилася тепла рідина.

— Гемостатичні кліпси, — кинув доктор Ньюмен.

Ліза почула різке металеве клацання.

— Затискач Рейні, — скомандував доктор Ньюмен. — І зателефонуйте Маннергеймозі. Скажіть, усе для нього буде готове за тридцять хвилин.

Ліза намагалася не думати про те, що коїться з її головою. Думки її було прикуто до сечового міхура — він переповнився.

Вона покликала доктора Ранаду й сказала, що їй треба помочитися.

— Вам поставили катетер, — пояснив лікар.

— Але мені треба, — сказала Ліза.

— Цілком розслабтеся, Лізо, — продовжив доктор Ранада. — Введу вам зараз ще снодійного.

Далі до свідомості Лізи дійшло пронизливе завивання бензинового моторчика й відчуття тиску та вібрації на голові. Шум злякав дівчину, бо вона знала, що це означає. Її череп розтинали з допомогою пилки. Вона тільки не знала, що це й зветься трепанацією. На щастя, болю вона не відчувала, хоча й чекала його появи щосекунди. Запах паленої кістки проникнув крізь марлеву маску на її обличчі. Доктор Ранада взяв її руку і дівчина подумки подякувала йому. Вона стисла його пальці, наче його рука була для неї єдиною надією вижити.

Звук моторчика змовкнув. У виниклій раптом тиші з транзистора почулося ритмічне биття серця. Потім Ліза знов відчула біль, який цього разу був зосереджений в одній точці. В кінці вузького прорізу маски, що обмежував їй поле зору, виникло обличчя доктора Ранади. Він спостерігав за дівчиною в той час, як манжетка тонометра наповнювалася повітрям.

— Щипці для кісток! — сказав доктор Ньюмен.

Ліза відчула й почула, як тріщить кістка. Звук пролунав над правим вухом.

— Елеватор! — попросив доктор Ньюмен.

Їй ще кілька разів завдали гострого болю. Потім вона почула, як їй здалося, гучне клацання і зрозуміла — в її черепі пробили отвір.

— Вологу марлю, — зажадав доктор Ньюмен.

Продовжуючи терти щіткою руки, доктор Курт Маннергейм подався вперед, щоб зазирнути крізь прочинені двері до операційної № 21 і поглянути на годинника на далекій стіні. Була вже майже дев’ята. Саме цієї хвилини він побачив, як його старший ординатор доктор Ньюмен відходить від столу. Ординатор схрестив на грудях руки в хірургічних рукавичках і рушив до негатоскопа, в якому було закріплено рентгенограми. Це могло означати лише одне — трепанацію виконано й чекають на шефа. Доктор Маннергейм знав, що часу в нього обмаль. Комісія з наукових досліджень Національного інституту охорони здоров’я мала прибути опівдні. На карту ставилася дванадцятимільйонна субсидія, що забезпечила б його наукові пошуки на дальші п’ять років. Він зобовязаний одержати її. Якщо ж ні — втрачається віварій разом з усіма результатами чотирьохрічної праці. Маннергейм був переконаний, що вже майже встановив локалізацію ділянки мозку, яка збуджує агресивність і лють.

Змиваючи мильну піну, Маннергейм помітив Лорі Макінтер, заступника завідувача операційними. Він гукнув її, і вона спинилася.

— Лорі, мила! В мене тут двоє япончат з Токіо. Не могли б ви послати когось до приймальні, щоб їм обов’язково дали хірургічні халати й усе, що треба?

Лорі Макінтер кивнула, хоча й не намагалася приховати, що прохання їй не до вподоби. Її дратувало те, що Маннергейм кричить на увесь коридор.

Маннергейм зрозумів мовчазний докір і про себе вилаяв сестру.

— Баби, — пробурчав він. Сестри все більше й більше дратували його — наче скалка в сідниці.

Маннергейм увірвався до операційної, наче бик на арену. Спокійна, ділова атмосфера відразу ж де й ділася. Дарлін Купер подала Маннергеймові стерильного рушника. Утираючи спершу одну руку, потім другу від кисті до