Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

Втікачі затамували подих і злякано чекали, що буде далі. Кожна хвилина здавалася їм вічністю.

— Ну, от і все. Зайдемо! — опам’ятався нарешті Грубер.

Мак-Гарді нервово підняв підборіддя і пересмикнув плечима:

— Справді, чого нам зволікати? Але ти не підеш перший, ти п’яний! — він відштовхнув Грубера і поліз на череві в піраміду.

Краус і Грубер, зазираючи в отвір, напружено прислухались. Шарудіння незабаром припинилося, всередині загадкової будови запанувала моторошна тиша.

Нерви Грубера не витримали довгого чекання.

— Піду за ним! Якщо йому щось зробили, хай начуваються! — сказав він погрозливо.

— Нікуди ти не підеш! — заперечив Краус. — Лишишся тут на сторожі. Я полізу сам… І не роби тут ніяких дурниць!.. Чи є в тебе ще банани?

Грубер заперечливо похитав головою.

Краус ще раз суворо глянув на нього і обережно просунувся в отвір. Він одразу ж потрапив до широкого проходу, в якому міг просуватись вперед на колінах.

Коридор кінчався просторим тьмяно освітленим приміщенням. Краус обережно зазирнув туди і затремтів, як у лихоманці: просто перед ним стояв велетенський ящір з довгою, скрученою набік шиєю. Всередині його тіла блищав скелет, чітко видний крізь прозорі м’язи.

Вирячені очі Крауса мимохіть втупилися в ноги потвори. Вони були прикріплені до високої підставки…

— Тьху, злякався опудала в паноптикумі! — Краус зітхнув з полегкістю і зайшов до приміщення.

Все воно було сповнене не менш фантастичними створіннями. Це справляло таке гнітюче враження, що непроханого гостя знову покинула хоробрість.

— Мак-Гарді!.. — гукнув він неголосно. Мовчання.

— Мак-Гарді, де ти?

Знову мовчанка.

Краус поклав палець на спуск рушниці і невпевненим кроком обійшов опудало ящера.

Посеред приміщення над підлогою висіла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькій основі, що означала море. В сутінках за великим глобусом виднілись прозорі моделі тих крилатих квартян, з якими експедиція зустрілась у Долині вогнів.

— Це ще дрібниця! — почулося раптом за спиною у Крауса. — Не лякайся, це я… — Мак-Гарді взяв приятеля за руку. — Зазирни до сусіднього приміщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсім отетерієш…

Вони пройшли круглим отвором, і Мак-Гарді мовчки показав угору. Високо над їхніми головами виднілась велика півсфера, яка, ніби в планетарії, сяяла тисячами дрібних зірок. Однак в її центрі було те, чого очі людини ніколи не бачили: у повітрі вільно обертались одно навколо другого два сонця, а круг них ще повільніше рухалось маленьке, що сяяло червоно.

— Жива модель тризір’я Центавра! — охнув приголомшений Краус — Моделі сонць ні на чому не тримаються, — додав він зачудовано.

— Це ше дрібниця! Поглянь уважніше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? І так само вільно пливуть у повітрі… Як це можливо? Який механізм приводить їх у рух, якщо вони нічим не зв язані з усім навколишнім?

Краус раптом здригнувся:

— Повернімось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.

Біля входу в піраміду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвір’ї та у вуличках поміж будовами. Тільки біля великої півкулі з спіралями виявили лушпиння “горілчаних” бананів.

— Біда! — розпачливо сказав Краус — Мабуть, хтось затягнув його всередину, — кивнув він головою в напрямку входу, подібного до того, який вони виявили в найбільшій піраміді.

Після короткого вагання вирішили піти на розшуки.

Вхід у простору будову з спіральними конструкціями був ширший, аніж у піраміду, так що мандрівники могли просуватись вперед не нахиляючись.

В кількох місцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землі.

Що далі просувались втікачі, то дужче охоплювало їх почуття, ніби вони втрачають грунт під ногами. їхні тіла легшали й легшали. А в кінці коридора, перегородженого низенькими поручнями, вони раптом відчули, що зовсім втратили вагу; притягання планети на них не впливало — так само, як і в міжзоряному кораблі. Вони судорожно тримались за поручні, скеровуючи прожектори перед себе.

З темряви перед ними проступило просторе приміщення сферичної форми. Посередині кількома мереживними балками була прикріплена куля з блискучого металу. Як промені, до неї збігалось кілька труб.

Краус нахилився через поручні, але одразу ж злякано відсахнувся.

— Хтось летить прямо на нас… — прошепотів він ледве чутно і швидко попростував до виходу.

— Це Грубер, не бійся!

І справді, за хвилину перед входом у приміщення з’явилась людина, яка пливла повітрям. Вона була звернена до своїх приятелів спиною, ніби й досі їх не помічала.

Краус погукав, але Грубер навіть не поворухнувся і байдуже продовжував свою дивну подорож понад стінками печери.

Обидва стежили за ним, як за привидом.

— Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, — прошепотів Краус. — Зачекай тут, я збігаю по трос…

— Нікуди не ходи, це даремно: він знову підпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулі, немов супутник…

У Крауса від такого байдужого порівняння аж мороз пробіг по спині, але він нічого не сказав.

Нарешті тіло Грубера знову наблизилось. Мак-Гарді втягнув нещасного до коридора і присвітив у обличчя.

— Мертвий…

— Справді, мертвий… — підтвердив Краус, коли уважніше