Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Лару починає здаватися, що він розрізняє вдалині багряну заграву. Без сумніву, він не помилився… Низький обрій світліє, відтак пригасає і знову починає червоніти. Там попереду відбувається щось неймовірне… Треба тікати, але куди — назад, угору?.. Ракета крутиться, мов дзиґа, в лещатах жахливого смерчу.

Лар вмикає двигуни на повну потужність. Ні… Пробитися вгору зараз неможливо. Ураган знову притискує диск корабля до вируючих хвиль.

«Невже кінець?» — проноситься в мозку Лара.

Ще ні… Нездоланний вихор раптом підхоплює ракету і відносить геть від багряної плями, що блимає біля виднокраю.

Знову морок. Корпус корабля вібрує. Ларові здається, що його тіло розсипається на частини. Він марно намагається збагнути, куди тягне корабель атмосферний струмінь. Перед очима танцюють екрани локаторів, шкали приладів. Безглуздо скачуть стрілки. Здається, відносить на південь, у бік екватора планети… А можливо, на північ чи назад — до тієї страшної багряної плями? Нарешті вихор слабшає настільки, що корабель знову стає керованим. Море внизу ще кипить, але температура за бортом стала нижчою.

«Здається, вирвався, — думає Лар. — Ось тепер я знаю, що Порецький не помилився. За межі «спокійної хмарності» шляху немає. В усякому разі, на такій ракеті, як моя… Треба повертатися… Треба… А як же тверда кора? Так і не побачу її? Зроблю ще одну спробу. Останню… Мають же бути острови в цьому морі. Покружляю південніше. Надто багато всього позаду, щоб тепер відступати…»

Зненацька на екрані радара з’являється різкий зубчастий контур. І негайно промінь рефлектора намацує щось нерухоме в розбурханому хаосі хмар і маслянистих чорних хвиль. Берег, острів?.. Лар знижує швидкість. Ракета поволі наближається, обмацуючи променем нерухомий предмет, об який розбиваються важкі чорні вали. Це невеликий плосковерхий острівець з крутими уступчастими берегами. У яскравих променях рефлекторів урвища поблискують, мов чорне скло.

Страшенна кволість приходить на зміну напрузі останніх годин. Тверда кора планети!.. Ось воно, те, до чого він прагнув! Що це, лава чи?.. Негнучкими пальцями Лар стискує важелі управління. Нижче, ще нижче. Насилу долаючи пориви урагану, диск ракети зависає над самою поверхнею острівця. Механічний маніпулятор намагається взяти пробу… Невдало. Нова спроба — і знову невдача. Смерч відкидає диск ракети далеко убік. До крові закусивши губи, Лар наближається до поверхні острівця утретє. І цієї миті атмосферний струмінь кидає корабель на плоску вершину острова. Сильний удар. З тріском лускають еластичні пояси кріплення. Зовнішні рефлектори гаснуть. Втрачаючи свідомість, Лар радше відчуває, аніж чує, як замовкає неголосний пульс двигунів.

Скільки годин чи днів знаходиться він на цьому острові?.. Періоди непритомності змінюються короткими митями прояснення. Шолом урятував його — ослабив удар. Це мов посміх долі. Краще б відразу…

Руки цілі, і Лару вдалося звільнитися від пошкодженого шолома… Зате нога… Ймовірно, вона зламана в декількох місцях. При щонайменшому русі він утрачає свідомість від болю.

Герметичність кабіни не порушена, і прилад, що очищає повітря, наразі працює. Його індикатор світиться в темряві неяскравим зеленим світлом. Можливо, Лар помре раніше, ніж припинить роботу цей прилад… Краще б відразу, аніж задихатися кілька годин.

Майже всі прилади вийшли з ладу, лише слабо світиться екран одного з локаторів і якимсь дивом уцілів передавач, що автоматично перемкнувся на аварійний сигнал. Він шле у ревучу темряву тривожний заклик про допомогу. Вимкнути б його, але для цього треба доповзти до панелі управління, а біль не дозволяє поворухнутися.

«Плата за жадібність, — думає Лар. — Звісно, так і мало статися. Строгов мав рацію… Втім, тепер це вже байдуже. Ось тільки шкода, так шкода, що пропали всі спостереження. Звичайно, їх повторять пізніше, але скільки ще часу люди не знатимуть, що приховує хмарний покрив цієї планети. Я-бо тепер знаю, але яка від цього користь… Якщо колись і знайдуть мою ракету, все, що я дізнався за останні години, вже не пригодиться… А найпевніше — ураган просто скине ракету в нафтове море. Втім, наразі вона лежить мов приклеєна на вершині… Цікаво, що це за породи? Ех, так і не встиг дізнатися…»

Непритомність… І знову відчуття дійсності… Зеленкуватий екран локатора. Ще працює. Фосфоресціюючі відблиски в ілюмінаторі… Звісно, марення… звідки там узятися світлу?..

Та все ж, ледь підвівшись, Лар виразно бачить гребені величезних валів, що лижуть береги острова… Якісь світні тіла, схожі на гігантських гостроносих стоніг, виповзають з вируючих хвиль і, оточивши ракету, щось винюхують…

Які дивні галюцинації! Голос Строгова… Він щось говорить, і гігантські чорні тіла зникають у хвилях…

«Це вже кінець — помираю… Земле, моя Земле…»

Лар хотів би посміхнутися, але відчуває лише, як по щоках котяться сльози…

— Звісно, це чистісінька випадковість, що вдалося розшукати його ракету, — сказав на закінчення Строгов. — Таке буває раз у житті… У нього працював аварійний передавач і потім — світіння навколо острова…

— Але що це могли бути за живі істоти, яких ти сполохав біля його ракети? — запитав Порецький. — Вражаюче: паро-вуглеводнева атмосфера, нафтовий океан — і крупні живі організми. Розкажи про них трохи докладніше, Миколо.

Строгов посміхнувся.

— У мене був час їх розглядати! Я думав лише про те, як провести стиковку при такому урагані і як відірвати його ракету від напіврідкого асфальту, в який вона влипла.

— Весь острів був із асфальту? — поцікавився Коро.

— Начебто весь цілком.

— І інших островів ви не бачили?

— Ні.

— Значить, усі наші автоматичні станції й ракети-зонди покояться на дні нафтового океану