Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Язик у нього немов помело, кого хоче забалакає — і чоловіка, і жінку.

— А добудуємо моста, поставлю нову хату доні Ванже. А то вона просто гине в своїй халупі. Правду кажу, матусю?

На ці плани обоє, стара й тесля, засміялися. Бастіан да Роза пригорнув Ванже до себе:

— Хороші люди живуть тут, Факеле.

Хитрий лис, цей Бастіан да Роза. Голубоокий, білявий, як грінго. А далі що? А нічого. Факел опанував себе.

Він хотів запитати про Діву, аж ось і вона — несе камінь на голові, підтримуючи його руками. Спітніла, розпашіла й ще гарніша! Побачивши Кастора, сповільнила ходу, всміхнулась. Факел зірвався на рівні, щоб їй допомогти.

— Не треба.

Скинула камінь під стіною, втерлася тильним боком долоні, обернулася до негра.

— То ви тут? Оце несподіванка, — присіла навпочіпки біля нього.

— Прийшов побачити тебе. Я зробив тобі абебе.

— А що це таке?

— Віяло Єманжі. Ніколи не чула?

Ніколи. Не чула і навіть не знала, що є таке. Її святі інші, церковні, привезені з Європи на провах каравел. У Сержипе, на енженьйо та цукрових плантаціях ці святі поперемішувалися з Факеловими африканськими божками, доставленими в трюмах невільницьких суден. Отже, для Діви то дивина.

— Віяло… Ніколи не мала.

Справжнє віяло, як у тих чепурух мароїмок, що так гарно й граційно помахують віялами на недільних відправах, приклякнувши на молитовних ослінчиках. Солом’яних вахляриків у неї повно, вона ними прохолоджувала розпашіле обличчя і роздмухувала вогонь.

— А де ж воно?

— У моїй майстерні. Можеш будь-коли забрати.

Діва замислено глянула на негра. Вона вже помітила — та і як не помітиш, адже ж не дурепа несосвітенна — інтерес до неї Факела й Бастіана да Рози; і той, і той крутилися коло неї, мало не наступали на п’яти. Бастіан, той не давав дихнути, завжди з Ванже і Амброзіо, обідав щодня, вихваляв страву й присмаки, а ввечері йшов з чоловіками до турка цмулити кашасу, так ніби вже став членом їхньої родини. Факел стежив за нею здалеку, заводив розмову, коли вона прибігала погратися з Горюхою, приходив на річку, коли вона купалась.

— Хочете, щоб я прийшла по нього?

— Таж ти заходила до кузні лише один раз, коли приїхали, і все. Мені навіть здається, що ти мене боїшся.

— Боюся? — Вона зайшлася заливчастим сміхом, як тоді, коли сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом Абдалою. — Сьогодні ж прийду по нього.

19

Ввечері Діва виконала свою обіцянку. Стала на порозі ковалевої оселі, зазирнула досередини: в кузні палав вогонь, проте Кастора не було. Вона ступила крок, увійшла, озирнулася довкола і побачила капище. Від того далекого вечора в її пам’яті тільки й лишилося, що напівголий негр у засмальцьованій вепрячій шкурі на стегнах.

Чотири бляшані тарілки з їжею, залізне, латунне, дерев’яне, солом’яне начиння — атрибути ворожби. У ніздрі їй вдарив терпкий, запаморочливий запах, як тієї незвичайної, незрівнянної ночі у гамаку, подарованому їй Кастором. Вона ще його не бачила, але вже знала: він тут. Спроквола обернулася, а Кастор з коротким смішком промовив:

— Тут ти вдома.

Як це розуміти? Запитати вона не наважилась, бо вся отерпла. Факел рушив у куток, де блищала, переливалася вся ця чудасія. Шанобливо схилився, пучками правиці торкнувся землі, потім простягнувся ницьма на долівці, щоб поцілувати камінь, як велів звичай.

Підвівся, взяв блискучий, новісінький фетиш і ступив до Діви. Таємнича чаклунська атмосфера вселила їй тривогу й страх. Вона боязко простягла руку і взяла абебе — ковалеві очі так і світилися, так і палахкотіли. Він поважно й значуще виголосив:

— Сирена — це Єманжа, себто ти.

Діва побачила своє обличчя, відбите в металевому дзеркалі. Вдивлялась у вирізьблену постать і скоріше вгадувала, ніж упізнавала себе: волосся, груди, стегна начебто її. Усміхнено потупила очі, чекаючи, що він цим не обмежиться і вимовить нарешті довгождані слова.

Але він мовчки згріб її в обійми. Без жодного ніжного слова Касторів рот, губатий, ошкірений, жадібно вп’явся в її губи. Все в ній похололо, помертвіло: замість ласки й ніжності брутальність і насильство. Нелюдським зусиллям вона випручалася і, перш ніж лиходій знову схопив її, навідліг ударила його по обличчю.

— То он ти який! — скрикнула й вибігла надвір.

Факел був такий приголомшений, що навіть не просив, не затримував її. В розпачі він не помітив, що надворі вона спинилась і мить, довгу, як життя, чекала його; Касторів запах одурманив її, збурив їй кров. Проте він нічого не бачив: стояв, засліплений люттю, закам’янілий від розпуки, і чорна його рука затуляла розбите обличчя.

Лише вдома тремтяча, розхвильована Діва завважила, що тримає в руці металеве віяло, яке Кастор викував і вирізьбив для неї. То ось чим вона його вдарила! Абебе Єманжі! Єманжа — дволика, запевняли моряки сальвадорської гавані: одне лице в неї добре, друге — лихе.

20

Хоча на бенкет, влаштований на її честь, сама дона Естер не з’явилася, свято вдалося на славу. Місцевий старожил Педро Циган не пригадував, щоб мешканці Великої Пастки веселилися так безтурботно. Передусім, Кастор Абдуїн і Бастіан да Роза так і не зчепилися між собою, як віщував прикажчик Дурваліно. Кастор і Бастіан не лише приязно гомоніли, а й разом пили, цокаючись з Лупісиніо, чоловіком винуватиці торжества.

Зате в іншому Дурвеліно не помилився: адже всі вже бачили, котрого з двох залицяльників уподобала сержипанка. Квітуча п’ятнадцятирічна дівчина перев’язала своє розпущене волосся широкою рожевою стрічкою; така сама стрічка охоплювала її стан, затягнутий у атласову сукню із збористою спідницею і прикрашеним рюшами корсажем, виріб дони Наталини. Краса, та й годі!

Хто ж така ця дона Наталина, що ім’я її не згадувалося в історії Великої Пастки, а тепер зринає в розпалі свята? Про кого мова, звідки вона взялася? А йдеться про вдову Жоана Медейроса — цей неговіркий алагоанець був управителем на фазенді Бом-Ретиро і недавно загинув у сутичці, затіяній з доброго дива. Застара для найдавнішого ремесла, вона вміла шити й мала машинку «Зингер», тож приїхала до Великої Пастки і стала модисткою. Звичайно, за всіма подіями, що відбувалися в містечку, не вженешся; але випадок з доною Наталиною заслуговує окремої розмови.

Негр Факел уже збагнув, кого вподобала Діва, і не сушив більше голови загадковою поведінкою мароїмки. Він