Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Дякую за версію. Діке, ви були тут?
— Так.
— Розкажете?
Діке з готовністю підвелась, і раптом її обличчя побіліло ще сильніше, ніж завжди.
— О боги, Рендалл, ти ж казала, що ще десята! — координаторка, яка підвищувала голос раз у ніколи, скорчилася, хапаючись за груди.
Рен позирнула на годинник — там дійсно була майже десята. Досі. Стрілки не рухалися.
— Оце я дурепа… — видихнула Діке. І повалилася на підлогу.
Рен мов ошпарили. Вона кинулася до координаторки, але напоролася на щит.
— Спокійно, Савітрі. Це минеться, — буркнув Одін, котрий накривав тіло Бентен тонким покровом.
— Що значить — минеться? Пустіть мене. Діке!.. Хамсін зв’язався з вами? Він розповів?
— Ні. Та я отримала іншу звістку, — відказала директорка. — А ось і хранителька справедливості. З поверненням, Діке!
Дівчина за лічені секунди перестала задихатися, швидко звелася на ноги й випросталася, мовби нічого й не сталося. Вона окинула кімнату відсутнім поглядом, наче не розуміла, як тут опинилася та що відбувається. Кілька секунд уважно дивилася на Аматерасу, тоді на свої пальці, на спідницю в крові. Відтак різким рухом відкинула волосся за спину і склала руки в захисній позиції.
— Я — Аматерасу но Мікамі, директорка Академії, — мовила очільниця повільно й тихо.
— Пані директорко, — Діке ледь схилила голову, і її плечі опустились розслаблено, а руки тут же розімкнули замок.
— Тут загинула студентка Бентен Акай. Ви та студентка Рендалл Савітрі — єдині свідки цієї трагедії, — продовжила Аматерасу. — Розкажіть мені, що сталося. Якщо можете.
— Не зможу, — відрізала дівчина. Вона кинула погляд на Рен, на тіло Бентен, накрите покривалом. Як фотокамера, котра фіксує моменти і не вловлює їхнього значення. — Вибачте. Я втрачаю щоразу більше. Зараз я не можу торкнутися правди.
— Шкода. Бо я отримала доволі неприємне повідомлення від Бентен Акай. Воно й привело нас сюди. — Аматерасу перевела погляд на Рен. — Знаєте, що там було? «У моїй смерті звинувачуйте тільки Рендалл Савітрі та Енліля». Але ось біда — Енліль поїхав у справах на кілька днів. За моїм наказом — разом із паном доцентом. Доведеться спілкуватися лише з вами.
Розділ 5
Мене звуть Нік Ньєрд
Рен не розуміла, як, на богів, це сталося, та факт залишався фактом: Діке нічого не пам’ятала про те, як вони знайшли Бентен. Діке спершу поняття не мала, хто така Рендалл Савітрі. Діке дивилася на неї, як на порожнє місце. І це було не найгіршим.
— Хтось іще може засвідчити, що Савітрі не брала в цьому участі? — Аматерасу вперто дивилася на чорнявку, ігноруючи Рен.
— Пані директорко, у мене немає змоги надати достовірні докази. Якщо ж я ще раз принесу жертву, це може мати гірші наслідки. Тому прошу вас пошукати інших шляхів, щоб виправдати Савітрі.
— Розумію. Савітрі, а ваші думки?
— Хамсін, — відповіла Рен, згадавши про вітра. — Вас мав сповістити про цю ситуацію вітер. Високий такий, плечистий, із пісочними кучерями. Я послала його, щойно ми знайшли Бентен.
Вона подумки звернулась до Амонового друга.
«Вибач, сонячна Рендалл, та я розминувся з Аматерасу…» — ожив той.
Теплі руки матеріалізувалися на її плечах, а Хамсін видихнув у вухо:
— Не бійся нікого, моя богине.
Аматерасу окинула вітра поглядом, і тільки її тонкі брови, котрі сіпнулися вгору, видавали здивування.
— Вітер. Одіне, ти бачиш це? Вітер — у нас. Стародавній дух, про яких розповідав професор Вішну… Він справжній!
— Найсправжнісінький! — Хамсін приклав руку до чола, тоді до вуст, тоді до грудей і глибоко вклонився.
— Як ви тут опинилися? — спитала Аматерасу.
— Злився з силою богині Савітрі нещодавно, коли не було іншого виходу, аби врятувати її та власне життя… До того — жив в іншому світі, дуже далеко звідси.
— Вітри непевні й не заслуговують на довіру — так написано в усіх книгах, — озвався Одін.
— Книги, хах! Знайшли в що вірити! — Хамсін впер руки в боки, гордо випростуючись. — Таке писали і про богів тіньової сторони, дітей Хаосу, а подекуди ще й про богинь. Чи я не правий, пані директорко?
Аматерасу смикнула плечима.
— Якщо ми вважатимемо, що ви заслуговуєте на довіру, вітре, то викличемо. Діке, ви вільні, повертайтесь додому. Одіне, тіло Бентен Акай треба перенести в Академію й поховати за всіма ритуалами. Рендалл Савітрі, заберіть вашого вітра. Поки триватиме розслідування, ви перебуватимете в ізоляторі. Кандидат Енліль опиниться там само після свого повернення.
Рен, яка все ще не могла до кінця осягнути безглуздя ситуації, прошипіла:
— Я не причетна до смерті Бентен Акай. І Енліль теж. Аматерасу, — дівчина вперше назвала очільницю на ім’я без ввічливої приставки, — ви знаєте це. Вона сама зробила це. Тут схема, за яку вона вмерла.
Директорка не відповіла.
Слова Бентен клубочилися в голові Рен. Перед очима все пливло. Дорогу до Академії вона не пригадувала.
Ізолятор нагадував скляний куб без замків і ґрат, проте був такий само гнітючий, як і камера в підземеллі, де замкнули Гермеса. Дзеркальна стіна відмежовувала щось на кшталт ванної кімнати, а біля стіни тулилося ліжко. Першої ночі Рен не могла заснути, а коли під ранок її здолала втома, вперше з’явилися голоси.
* * *«Сатьяване! Сатьяване!» — жебоніли голоси, як перегук струмків.
—
Сатьяване, Сатьяване ]]> … — Рен смакувала дивне слово, яке виринало в пам’яті. Воно було гарячим, далеким і пахло прянощами, визволяючи її зі скляної в’язниці.Коли дівчина заплющила очі, то побачила, наче крізь брудну шибку, лапате зелене листя з прожилками, білу колонаду, повиту вогняно-червоними квітками, і напівпрозорі запони з легкої тканини,