Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Вона подала йому електронний планшет, екран якого світився. На планшеті було два обличчя: щасливо усміхненої Асадової й дитини років п’яти-шести: смаглявий божественної краси хлопчик із витонченими рисами обличчя, великими блакитними очима й чорними довгими віями — такі стають переможцями на міжнародних конкурсах дитячої краси.

— Це мій син Джаміль.

«Чого хоче Вогненна Квітка? — думав Фатхулін. — Невже щось відчуває?»

— Його батько — шейх Омар аль-Бакр.

Наргиз подивилася на Фатхуліна, чекаючи його реакції. Він мовчав.

— Чому ви мовчите? — здавалося, що вона ось-ось заплаче. — Вас це не цікавить?

Вона нервово забрала планшет і вимкнула його.

— У вашій особовій справі цього немає, — нарешті видушив із себе казенні слова Фатхулін. — Ваше особисте життя мене не цікавить.

— Багато чого немає у моїй особовій справі. І я про це розповім, якщо схочете.

— Дякую за довіру, — холодно сказав Фатхулін: розповість вона не йому, а іншим.

Немовби соромлячись і долаючи внутрішній опір, опустивши долу очі, Наргиз вимовила:

— Був певний момент, коли мені здалося, що ви… небайдужі до мене.

Фатхулін тепер проклинав свою слабкість: рік тому, коли Наргиз стояла поряд із ним, подаючи йому таємні документи, й наблизилася на дистанцію доторку, збуджуючи його (від неї йшов незрозумілий таємничий запах, але не парфумів), він не втримався й торкнувся її вуха, досконалого, як перламутрова мушля, й пройшовся пальцями по її щоці. Він хотів її поцілувати, але Наргиз різко відскочила від нього й, обійшовши стіл, сіла навпроти нього; й хоча не сказала нічого — знала, що кабінет прослуховується — але було видно, що вона обурена. Тепер, незважаючи на прослуховування, згадала про це.

Він знову промовчав. Глянувши на настільний годинник, побачив, що залишається десять хвилин.

— Тільки зараз хочу сказати вам: ви мені подобались тоді. І подобаєтесь. Але я не могла дозволити собі…

Вона заплакала.

«Все йде за складеним нею сценарієм», — подумав.

— Коли я народила Джаміля, вже в Києві, шейх Омар прислав сюди своїх агентів, які зробили мені обрізання…

— Що зробили? — вражено спитав Фатхулін, плюнувши на всі прослуховування.

— Обрізання. Вирізали мені клітор. Скалічили мене, щоб я більше ніколи не відчула оргазму. Я перестала бути жінкою. Омар так любив мене… що зробив усе, аби я більше нікому не належала.

— Навіщо ви це мені тепер розповідаєте? — з гнівом і відчаєм сказав він. — Чому не тоді?

Наргиз зблідла, її смаглява шкіра стала схожа на колір клавіш у старих фортепіано.

— Часу нема. Є одне прохання. Врятуйте Джаміля. В мене нікого немає. Тільки ви. На вас єдина надія.

У двері кабінету голосно постукали.

— Секунду, — гукнув Фатхулін.

— Благаю: врятуйте Джаміля. Нехай Аллах вас благословить.

Ще раз постукали, й негайно відкрили двері. Троє оперативників з управління внутрішньої безпеки увірвалися до кабінету й схопили Наргиз за руки. Один, у гумових рукавичках, вправно розтулив прекрасні уста Наргиз, перетворивши їх на об’єкт стоматологічного дослідження, й обшукав ротову порожнину. Наргиз від несподіванки зайшлася в кашлі, за яким відбувся блювотний рефлекс. Клацнули наручники, причому не м’які, гуманні, а жорсткі, ріжуче-травматичні.

— Наргиз Асадова, псевдо Вогненна Квітка. Вас заарештовано. Ви звинувачуєтесь у зраді України-Руси, шпигунстві на користь «Глобального джихаду» і смерті агента Рауля.

Її різко підняли зі стільця, але вона обм’якла й не могла стояти. Фатхулін також підвівся, відчуваючи нестримне бажання кашляти, наче це йому в роті робили ревізію, шукаючи ампулу з отрутою. Оперативник, який надягав на неї наручники, грубо облапав її, пройшовся по грудях і животу, наче шукав пояс шахідки.

— Чисто, — .сказав він. — Вибачте, полковнику, за вторгнення і дякуємо за допомогу.

Вони стрімко витягли Наргиз із кабінету, не зачинивши за собою дверей. Фатхулін подумав, що УВБісти так поспішали, що навіть не взяли жінку-оперативника для затримання і обшуку Вогненної Квітки. Йому навіть стало жаль нещасну Наргиз, але він згадав відеозапис зі сценою страти Асанбая, згадав його батька і сестру Ділбар. Подумав, скільки допитів тепер доведеться пройти йому по справі Наргиз Асадової.

На світанку 23 червня о 5:17 AM генерал-губернатора Луганська Чміля розбудив різкий телефонний дзвінок. Чміль, який ще не знайшов собі постійної квартири, тимчасово перебував у будинку військової комендатури, де на другому поверсі йому виділили невеличку кімнату з окремим туалетом. Дзвінок не вщухав, і Чміль підняв трубку.

— Пане генерале! — почувся збуджений голос.

Ледве розуміючи, що відбувається, Андрій сонно сказав:

— Що сталося?

— Тут два сонця піднялося. В небі.

— Ви хто? — гаркнув Чміль, розуміючи, що йому не дав доспати якийсь божевільний. Тільки як дізнався закритий номер телефону?

— Пробачте, пане генерале, що не представився. Майор Скуба. Комендант міста Краснодон. Дзвоню вам з Урало-Кавказа.

— Я тобі сраку надеру за такі жарти, — осатанів Чміль. — Знайду з-під землі й погони здеру. Який Урало-Кавказ? Ти що мелеш? Ти б ще сказав, що із Занзібара дзвониш.

Людина на тому кінці дроту не на жарт злякалася.

— Пане генерале, вислухайте мене уважно. Прощу вас. Урало-Кавказ — селище поблизу Краснодона. Ми на ставку рибалимо.

— Ну і як клює?

— Три окуні, дві красноперки, — відрапортував невідомий майор Скуба.

— Ви тверезі?

— Ображаєте, пане генерал. Тільки увечері, після рибалки.

— Що вам примарилось? — вже спокійніше спитав Чміль.

— Два сонця. Одне нормальне, сонячне. А друге —