Війна світів - Герберт Уеллс

- І ви зробили дослід з нею?

— Зробив. Але напоїти кішку всіма тими трунками — не легка то була річ, Кемпе. І дослід не зовсім пройшов удало.

— Не зовсім?

— Принаймні у двох пунктах. Кішка ж має кігті й пігмент, як він називається… На задній стінці ока. Знаєте?

— Tapetum.

— Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кішку рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над нею ще деякі маніпуляції, я дав їй опію й поклав разом з подушкою, де вона спала, на мій апарат. 1 коли все її тіло зблякло й нарешті зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очах таки залишилися.

— Дивно.

— Цього я пояснити не можу. Кішка, звичайно, була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, коли її тіло ще трохи було видимим, вона жалібно рознявчалась, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона завжди була п’яна і тільки цю кішку й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. “Я, здається, чула нявчання кішки. Чи не моя?” — спитала вона. Я чемно відповів, що ніякої кішки тут немає. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалася зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без фіранок, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.

— Скільки часу відібрала у вас ця операція? — спитав Кемп.

— Кішка?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.

Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено; нічого не було видно, крім кігтів та тьмяних очей. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив її спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно думав про свій дослід або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так близько другої години кішка почала нявчати. Я намагався її заспокоїти, розмовляючи з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й почала нявчати. Я пробував впіймати її, щоб викинути за вікно, але вона не давалась до рук і все нявчала по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й почав бігати по кімнаті. Мабуть, кішка стрибнула у вікно, бо я ніколи вже не бачив її і не чув.

Потім — бозна-чому — я знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало аж до ранку. Переконавшись, що таки не засну, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.

- І ви гадаєте, що ця невидима кішка й досі живе? — спитав Кемп.

— Якщо її не вбили, — відповів Гриффін. — А чому б і ні?

— Чому б і ні? — повторив Кемп. — Але я не хотів перебивати вас.

— Дуже можливо, що її вбили, — сказав Невидимець. — Чотири дні після того вона, я знаю, була на Грейт-Тічфілд-стріт, бо бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.

Він помовчав, а тоді мовив далі:

— Я дуже виразно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-хілу, я сів на осонні, почуваючи себе вкрай погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими були перед першим снігопадом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж його робити далі.

Мене здивувало, що тепер, коли я так наблизився до мети, вона для мене втратила інтерес. Я, правда, був знесилений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал перших своїх дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалось, не цікавило мене. Але я знав, що це від перевтоми та безсоння, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені бадьорість.

Цілком ясно я розумів тільки те, що справу треба довести до кінця — мене все ще долала настирлива ідея. Треба було поспішати, бо гроші у мене вже кінчалися. Я оглянувся, подивився на дітей, що грались навколо, на няньок, що їх доглядали, і спробував думати про ті неймовірні переваги, які мала б невидима людина. Потім доплентався додому, трохи поїв, ковтнув чималу дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку… Стрихнін, Кемпе, чудовий змінюючий засіб, який зганяє з людини кволість.

— Це — диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.

— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?

— Та знаю…

— Аж тут