Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Він намацав Ритине обличчя й поцілував її — спершу ніс, потім повіки, тоді губи.

— Дякую, — несміливо сказав Ларрі — він навіть сам не розумів, що має на увазі. — Дякую тобі. Дякую.

— Дякую тобі, — повторила вона. — О любий Ларрі. Ти ж не кинеш мене, правда?

— Ні, — мовив він, — не кину. Рито, просто скажи, коли зможеш іти, і ми підемо. Разом.

Трохи згодом вони рушили далі.

———

Обійнявшись за плечі, вони перебралися через тіла, мов двійко п’яних друзяк, які повертаються додому із сусідньої корчми. За трупами стояла якась загорожа. Розгледіти перепону не виходило, та Рита провела по ній рукою й сказала, що це могло бути покладене набік ліжко. Разом їм вдалося перевалити його через перила. Унизу стояла автівка, і ліжко торохнуло об неї так гучно й лунко, що вони підскочили та вчепились одне в одного. Далі на хіднику розстелилося ще трійко трупів, і Ларрі подумав, що це, певно, солдати, які розстріляли єврейську родину. Вони перебралися через тіла й пішли далі, тримаючись за руки.

Невдовзі Рита спинилася.

— Що таке? — спитав Ларрі. — Щось на дорозі?

— Ні. Я бачу, Ларрі! Це вихід із тунелю!

Він покліпав очима й зрозумів, що теж бачить. Світло було тьмяним і з’являлося так повільно, що, доки Рита не сказала, він цього навіть не помітив. Ларрі бачив слабкі відблиски на кахлях, і ближче виднілася світла пляма Ритиного обличчя. Ліворуч можна було розрізнити мертву автомобільну ріку.

— Ходімо, — радісно мовив він.

За шістдесят кроків вони наштовхнулися на нові трупи — то все були солдати. Вони їх переступили.

— Нащо їм було ізолювати Нью-Йорк? — запитала Рита. — Хіба що… Ларрі, може, це сталося тільки в Нью-Йорку!

— Я так не думаю, — сказав він, та все одно відчув дотик ірраціональної надії.

Вони пішли швидше. Паща тунелю була просто попереду. Її блокували дві величезні військові вантажівки, що стояли ніс у ніс. Там, де хідник спускався до виходу, лежали ще кілька трупів. Ваговози закривали майже весь прохід, і, якби їх там не було, Ларрі з Ритою помітили б світло значно раніше. Вони вилізли на бампери вантажівок і протиснулися між машин. Рита не зазирнула досередини, а от Ларрі подивився. Там лежали напівзібраний автомат на тринозі, коробки з набоями та контейнери з речовиною, яка могла бути сльозогінним газом. І ще три трупи.

Щойно вони опинилися зовні, їх оповив зволожений дощем вітер, і Ларрі подумав, що його чудовий, свіжий запах виправдовує всі жахіття. Він сказав про це Риті. Вона кивнула й прихилилася головою до його плеча.

— Однак я б не повернулася туди навіть за мільйон доларів, — зауважила Рита.

— За кілька років ми будемо користуватися грошима замість туалетного паперу, — відказав Ларрі. — Тож не будемо про них.

— Але ти певний, що…

— Що це трапилося не тільки в Нью-Йорку? — Він показав пальцем. — Дивись.

Пропускні будки стояли порожніми. Середня перетворилася на купу битого скла. Дорожні смуги, що вели на захід, були вільні аж до обрію, а зустрічні — ті, що вели до міста, яке вони щойно полишили, — загатили нерухомі автівки. На узбіччі лежала неохайно накидана купа мерців, і її пильнували кілька чайок.

— О Господи милосердний, — простогнала вона.

— До Нью-Йорка хотіло потрапити стільки ж людей, скільки й намагалося з нього втекти. Не знаю, для чого взагалі було ставити блокпост із боку Джерсі. Певне, вони й самі не знали. Якийсь розумник вирішив поганяти підлеглих, створити видимість роботи…

Рита сіла на дорогу й заплакала.

— Не треба, — сказав Ларрі.

Він опустився навколішки біля неї. Пережите в тунелі ще не вивітрилося з голови, і він не міг злитися на цю бідолашну жінку.

— Рито, усе гаразд.

— Що гаразд? — рюмсала вона. — Що гаразд? Бодай щось гаразд?

— Хай там як, а ми вибралися. Це вже щось. І ще свіже повітря. Правду кажучи, Нью-Джерсі ще ніколи не пахнув так добре.

Ці слова заробили йому кволу усмішку. Ларрі глянув на подряпини, які лишили на її щоці та скроні скалки кахлів.

— Варто було б зайти до аптеки та обробити порізи перекисом водню, — сказав він. — Ти зможеш іти?

— Так, — Рита подивилася на нього з такою тупою вдячністю, що йому стало ніяково. — І знайду собі нове взуття. Якісь кросівки. Робитиму лише те, що казатимеш. Справді.

— Я накричав на тебе, бо засмутився, — стиха промовив Ларрі, змахнув волосся з її лоба та поцілував подряпину над правим оком. — Я не такий уже й поганий хлопець.

— Головне — не кидай мене.

Він допоміг Риті підвестися та обійняв її за талію. Вони повільно рушили до пропускних будок, проминули їх і пішли далі, залишивши Нью-Йорк позаду.

Розділ 36

У центрі Оґанквіта був невеличкий парк із гарматою часів Громадянської війни та військовим меморіалом. Після того, як помер Ґас Дінзмор, Френні пішла посидіти біля озера з качками, щоб покидати в нього каміння й поспостерігати, як ширяться водні кола на спокійній поверхні, розбиваючись об латаття, що облямовує береги.

Позавчора вона відвела Ґаса до пляжного будинку Генсонів. Френні злякалася, що, коли зволікатиме й далі, Ґас уже не зможе пересуватись і місцем його довічного ув’язнення (певне, її предки скористалися б саме таким евфемізмом — страшним, однак влучним) стане спекотна маленька буда біля пляжного паркінгу.

Вона здогадувалася, що Ґас помре того вечора. Його бив жар, він марив, мов божевільний, двічі випадав із ліжка й тинявся спальнею старого містера Генсона, перевертаючи речі, перечіплявся, падав, знову підводився. Він гукав до людей, яких там не було, говорив із ними, дивився на них, а його емоційний стан змінювався від веселощів до переляку. Френні навіть почало здаватися, що невидимі співрозмовники Ґаса справжні, а вона — привид. Дівчина благала Ґаса, щоб він повернувся до ліжка, але для нього її не існувало. Френні доводилося повсякчас відступати вбік, бо, якби вона не зійшла з дороги, Ґас збив би її з ніг та пройшовся просто по ній.

Урешті він повалився на ліжко, і енергійне марення перейшло в непритомність — Ґас важко дихав, хапаючи ротом повітря, і Френ подумала, що це вже передсмертна кома. Та коли вона зазирнула до