Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Завагавшись, Ларрі зупинився перед входом. Йому було страшно. А тоді пішов град, і це його підштовхнуло. Градини були великими й дошкульними. Знову загримів грім.

«Окей, — подумав Ларрі. — Окей, окей, окей. Переконав».

Він зайшов до тунелю Лінкольна.

———

Усередині було значно темніше, ніж гадалося. Спершу тьмяне біле світло, що струменіло від входу, вихоплювало з темряви обриси скупчення автівок, які стояли бампер у бампер (певне, помирати тут було зовсім невесело, думав Ларрі, а тим часом клаустрофобія крадькома обхопила банановими пальцями його голову — спершу любовно пестила скроні, а тоді почала їх стискати… так, певне, їм тут дійсно було кепсько… та що там «кепсько» — пиздець як хуйово), і біло-зелені кахлі, якими облицьовано округлі стіни. Праворуч виднілося пішохідне поруччя, що тяглося далі, у пітьму. Ліворуч з інтервалом у тридцять-сорок футів стояли опорні колони. «ЛИШАЙТЕСЯ НА СВОЇЙ СМУЗІ» — радив дорожній знак. У стелю було вмонтовано безживні трубки флуоресцентних ламп та порожні очі спостережних камер. Щойно позаду лишився перший поворот, що плавно забирав праворуч, світло почало тьмяніти — тепер Ларрі бачив лише слабкі відблиски хромованих поверхонь. А тоді й вони зникли.

Він намацав запальничку, дістав її та крутнув коліщатко. Світла було дуже мало, і воно не гамувало його нервовість, а радше підживлювало її. Навіть коли Ларрі викрутив полум’я до максимуму, розвиднилося лише в діаметрі шести футів[184].

Ларрі повернув її до кишені та пішов далі, черкаючи пальцями по перилах. У тунелі також відлунювало, і цей звук йому подобався ще менше, ніж надворі. Від нього Ларрі здавалося, що позаду хтось є… і цей хтось його переслідує. Ларрі зупинявся кілька разів і схиляв голову набік — вдивлявся в пітьму сліпими очима, дослухався до луни, аж доки вона згасала. Згодом він почав човгати, майже не відриваючи підборів від бетону, щоб не створювати луни.

Трохи пізніше він знову спинився й креснув запальничкою біля наручного годинника. Стрілки показували двадцять хвилин по четвертій, та Ларрі не знав, що думати. У темряві час наче втрачав об’єктивність. І, як уже на те, відчуття відстані теж зникало. Та й узагалі, яка протяжність тунелю Лінкольна? Миля? Дві? Не міг він тягтися на дві милі під Гудзоном. Ну, хай на милю. Та якщо це так, Ларрі мав би вже опинитися просто неба. Якщо людина пересувається із середньою швидкістю в чотири милі за годину, Ларрі міг би пройти милю за п’ятнадцять хвилин, а він човгав цією смердючою дірою вже цілих двадцять.

— Та я ж іду повільно, — сказав Ларрі й підскочив від звуку власного голосу.

Запальничка випала з рук і клацнула об хідник. До нього озвалася луна — вона спотворила його мову й перетворилася на грайливий голос небезпечного, шаленого переслідувача:

— …повільно… вільно… вільно…

— Ісусе, — пробурмотів Ларрі.

— сус-се… сус-се… сус-се… — зашепотіло у відповідь.

Він провів обличчям рукою, змагаючись із панікою та бажанням бездумно зірватися на біг. Натомість Ларрі став навколішки (коліна хруснули, як пістолетні постріли, і він знову злякався) і пройшовся пальцями рельєфною поверхнею хідника — мініатюрними, зазубреними долинами з цементу, перевалом недопалку старої цигарки, схилом маленької кульки з фольги — і нарешті намацав свій «Бік». Полегшено зітхнувши, він стиснув запальничку, підвівся й рушив далі.

Ларрі вже почав був себе опановувати, коли нога вдарилася об щось схоже на палицю. Він хапнув повітря й відсахнувся, мало не впавши. Ларрі примусив себе стати прямо, дістав із кишені запальничку. Зблиснув вогонь. Полум’я навіжено підскакувало в його тремтячих руках.

Виявилося, що він наступив на здерев’янілу руку мертвого солдата. Труп сидів, обпершись об стіну тунелю й розкинувши ноги, — жаский вартовий, якого полишили стерегти прохід. Його осклянілі очі витріщалися на Ларрі. Губи в мерця відпали, оголивши зуби, і можна було подумати, що він посміхається. З шиї хвацько стирчав викидний ніж.

Запальничка почала нагріватися. Ларрі відпустив клапан, і вона згасла. Він облизав губи, ухопився за поруччя мертвою хваткою та змусив себе рухатися вперед. Носак знову вперся в руку мертвого солдата. Ларрі переступив через неї, високо задерши ногу, і раптом його охопила моторошна впевненість, що наступної миті почується, як зашкребуть бетоном підошви солдатських черевиків, і мрець ухопиться за нього млявою холодною рукою.

Ларрі хутко прочовгав іще десять кроків, а тоді змусив себе сповільнитися, бо знав, що, коли не зупиниться, паніка переможе й він чкурне наосліп, навипередки зі страшною зграєю лункого тупоту.

Коли Ларрі відчув, що дещиця самоконтролю повернулася, він рушив далі. Однак тепер стало ще гірше: від страху, що на дорозі може трапитися ще один мрець, пальці зіщулювалися всередині черевиків, щоб не відчути дотику до якоїсь задубілої кінцівки… та досить скоро це сталося.

Він застогнав і знову дістав запальничку. Цього разу все було значно гірше. Тіло, яке він щойно копнув, належало старому в блакитному костюмі. Ярмулка з чорного шовку злетіла з лисуватої голови та вмостилася в нього на колінах. До лацкана була приколота шестикутна зірка з кованого срібла. За ним лежало ще з півдюжини трупів: дві жінки, чоловік середнього віку, старенька, якій могло бути під вісімдесят років, двоє підлітків.

Запальничка розпеклася, тримати її було неможливо. Ларрі відпустив клапан, повернув її до кишені штанів. Крізь тканину чулося її тепло. Ніби жарину туди поклав. Капітан Трипс не мав стосунку до цих смертей. Так само, як і до загибелі солдата, який лишився позаду. Ларрі бачив кров, продірявлений одяг, щербини в плитці. Їх розстріляли. Він згадав балачки про те, що солдати заблокували вихід з острова Мангеттен. Тоді він не знав, чи вірити їм, адже минулого тижня, коли ситуація критично погіршилася, містом гуляло стільки чуток…

Було досить легко уявити, що тут сталося. Люди опинились у пастці, та їм не забракло здоров’я, щоб рушити далі пішки. Вони повиходили з машин і почали просуватися в бік Джерсі — ішли хідником, як і він. А попереду був командний пункт, кулеметна установка чи ще щось.

Був? Чи досі є?

Ларрі стояв, стікав потом і намагався второпати, як діяти далі. Непроникна темрява була чудовим полотном, і його свідомість радо проектувала на нього свої вигадки. Ось що він бачив: за кулеметом з інфрачервоним прицілом поприсідали солдати в герметичних комбінезонах — вони дивилися перед собою похмурими очима, виглядаючи людей, які хотіли вибратися з тунелю; один солдат-камікадзе в окулярах з інфрачервоним баченням крався до нього з ножем у зубах; двоє вояків нишком заряджали мортиру снарядом з