Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець
— Гестіє!
Їй не треба озиратися, щоб угадати, хто це.
Полі підходить до неї — легкою ходою, зі світлим усміхом. Вона впізнає його, і сапфірові запонки, і світлі хвилі волосся, і примружені очі. Образ брата Доанни зливається з його справдешнім образом, і тоді…
* * *Коли Гессі прокинулась, він сидів поруч і тримав її за руку. Це видавалось таким правильним і простим, ніби не було ніякої розлуки, ніякого непорозуміння, ніяких місяців мовчання. Ніби не було її свавільного стрибка у воду. Ніби не було його зникнення. Ніби насправді він тільки вийшов на кухню, щоб заварити їй чаю, і ось уже повернувся, і сидів тут, на своєму звичному місці, звично тримаючи її долоню у своїй, великій, теплій і знайомій до сліз.
Його обличчя мало саме такий вигляд. Саме-саме такий. Трохи гостре, ще надто юне, дуже красиве. Вітер ворушив світле волосся. Їй закортіло сховатись у нього на грудях і розридатись, проте вона не хотіла, щоб ця зустріч починалася з її сліз. Навіть якщо ними вона завершиться.
— Я тебе вигадала? — спитала Гессі у власника блакитних очей. — Бо ж ти мені так часто снишся.
Вона знала, що це жарт, і він знав. І підіграв їй за мовчазною обопільною згодою.
— Ображаєш, юна Гестіє. — Очі всміхались. — Ми стільки разів бачились, і ти вважаєш, що я — тільки вигадка?
— Але ж то сни були… — додала вона пошепки, тішачись від звуку його голосу.
— А сни не враховуються у твоєму внутрішньому списку місць для гарної зустрічі? — Голос у Полі теплий і добрий, як чай з улюбленої чашки, але водночас у ньому дзвеніла лукавинка.
— Мені не доводилось раніше зустрічатися ні з ким у снах. — Гессі випнула підборіддя. — Та й не вельми ти багато про себе розповідав. Я мусила про все дізнаватися з книги та від наших спільних друзів.
Вона відчула себе сміливішою та підвелася на ліжку.
— А чому ти не з’являвся мені на очі раніше? Адже якби я знала, який ти…
— Та так, остерігався, що моя краса може стати єдиною причиною, з якої ти зі мною спілкуватимешся. — Він коротко розсміявся, стиснувши її руку сильніше, а тоді додав: — Я мав наглядати за тобою тихенько, збоку. Але не стримався і дозволив собі більше, значно більше. А потім через це ти мала багато проблем.
— Брат наказав тобі наглядати за мною?
— Брат… Так. Твій брат. Аїд… ен.
Гессі забило дух. А тоді огорнуло тепло. Багато-багато тепла. Аїден направду пильнував її. Випадковий знайомець із блакитними очима не був ані вигадкою, ані сном, ані дивовижним подарунком від Всесвіту. Він справді був друг Аїдена.
Гессі зітхнула, а тоді швидко опанувала себе.
Полі стримано вичікував.
— Мені якось боляче в грудях, — сказала дівчина мимоволі та приклала руку до сукні.
— Це квіти проростають усередині тебе, — заспокоїв блакитноокий. — Не хвилюйся, це іноді трапляється. Але ти вже й сама дуже квітуча і хороша, тому все добре.
— І що мені робити? — Їй уже здавалося, що світ запливає туманом.
— Нічого. Хочеш, я залишуся з тобою?
— Хочу.
Юнак сів біля Гессі, поклав її голову собі на плече й торкнувся волосся. Дуже обережно. Трохи налякано. Ніби боявся сполошити метеликів, котрі обсіли її.
— Фона казала, ти залишився тут, щоб урятувати мене.
— По тебе мала прийти смерть, а я б цього не витримав.
— Дивний-дивний.
— Не більше, ніж ти. Смерть прийшла по тебе, бо ти шукала мене. І сама її накликала. Якби я знав про це, то не залишався б, далебі…
— І все ж я тебе знайшла.
— І все ж ти мене знайшла.
— Ти зникнеш? Ти потім підеш, як Аїден? — шепнула вона. — Фона казала, тобі треба назад… в Академію… додому.
— У мене вже давно нема дому. Проте всі кудись ідуть, Гестіє.
— Це так нестерпно.
— Іноді. Але залишатись на місці теж нестерпно.
— Але ж я вже люблю тебе. І гірко шкодую, що тоді сказала тобі піти.
— І я люблю тебе. Але не шкодуй за минулим. Може, сфотографуєш мене?
— Камера вичерпала все. Я, дурненька, не залишила ні краплі щастя для тебе…
— Магія невичерпна. Вона запрацює ще цього одного разу. І ще багато разів опісля.
— Тоді гаразд. Як тебе звати? Тільки насправді. Бо я подумки кликала тебе блакитнооким, потім Полі — коли додумалась, хто ти з книги. А ще є Поль Масоллі, але то геть не про тебе, так? А я ж маю знати, як підписати це фото.
— Тоді слухай… — Незнайомець нахилився до вуха Гессі, і її шкіра вкрилась мурашками від його близькості.
— Це чарівне ім’я, — видихнула вона. — Тобі личить.
— Проте всі називають мене Полі. — Блакитні очі всміхнулися знову.
— Полі. — Гессі провела пальцем по губах, ніби хотіла, щоб це ім’я вросло в її плоть. — Я люблю тебе, Полі. А тепер сядь біля вікна, трохи пригладь волосся й поклади руки, як тобі зручно. І не дивись на мене. Дивись за вікно.
— Отак? — Блакитноокий виконував усе, як вона попросила.
Рухався він легко, з грацією і м’якістю. Був вищий, ніж Гессі уявляла, і справді дуже красивий — утім, для неї він здавався б дуже красивим у будь-якому разі. Так уже це було.
Дівчина взяла камеру обома руками.
— Полі! — покликала воно його, і блакитноокий озирнувся.
І це було таке щастя — просто покликати його, просто побачити, як він обертається