Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

«Але ти ніколи не зможеш знати напевно, — заперечив внутрішній голос. — Якби ти могла знати напевно, це не було б реальним життям».

«Що є життя? — запитанням відповіла вона сама собі чи скоріше тому внутрішньому голосу, котрий горів рівним язичком вогню. — Вічні спроби не зламати все, які закінчуються тим, що все одно все падає, тріщить, рветься і…»

«…і все ж у цьому є щастя».

«У цьому хаосі?»

«Авжеж. Дуже навіть щастя».

«Ох, я просто хочу знайти його. Він не має померти».

«Ти певна?»

«О так! Цілком певна. «Якщо це врятує Гестію», — так було написано в книзі. Так ось, його жертва мене не врятує. Мене взагалі не треба рятувати!»

Гессі різко піднялася з піску, обтрусила пальто, сховала до сумочки книгу, поправила ремінець камери, котра від тривалого носіння стала здаватись надто важкою, і пішла до готелю.

На півдорозі їй довелося перетинати довгий міст, що арками здіймався над озером. Воно здавалося зовсім крихітним, коли дивитися зверху. І поверхню досі вкривав лискучий лід, подекуди присипаний сніжком, котрий ще лежав де-не-де.

Гессі зупинилась посеред мосту й задивилась на озеро. Велике темно-синє око зі срібним полиском, що темніє під мостом.

Вода нині, мабуть, крижана.

Те, що й потрібно.

Сходи вели просто донизу. Біля води притулилась маленька біла альтанка. Гессі зняла камеру й поклала її в альтанці, накривши шаллю. Шаль світла, тому дівчина вирішила, що ніхто не зверне на неї увагу. Тоді підійшла до води і стала на кригу. Міцна ще.

Гессі пострибала на ній.

Міцна.

— О святе печиво… — шепнула вона, згадавши про сестру. — Генріка мене вбила б…

Тоді вона ступила кілька кроків уперед і, коли впевнилась, що лід не тріщить, пішла вже певніше.

Падали сутінки, і довкола нікого не було. Люди на мосту не дивились униз, ніби темно-синє око озера відлякувало їх.

— Дорогий Аїдене, — прошепотіла Гессі, стоячи на льоду і вдивляючись у темну глибінь. — Можливо, зараз я дуже-дуже помиляюсь… Але навіть якщо так — дякую тобі. Це все було пречудово. Дякую, що познайомив мене і Полі. Дякую.

На середині озера дівчина відчула, що коліна тремтять. Якщо це помилка, якщо він не прийде…

— Якщо він не прийде, тоді виявиться, що я помилилась. Не більше і не менше. Але я вірю, що він тут.

«Полі!» — скрикнула Гессі подумки і розвела руки в сторони, ніби підкорялася внутрішній команді.

На мить золоті струни, напнуті під шатром неба, майнули в неї перед очима.

І тоді все тріснуло і все зламалось.

Лід під її ногами розцвів, як сонце, міріадами тріщин, і вони посунулись в усі боки, а озеро перетворилось на величезну крижану іскристу квітку.

Гессі встигла замружити очі, коли здалося, що її всю обпекло вогнем. Вогонь поширювався й розтікався, сковуючи рухи. Вогонь заглушував геть усе довкола. А тоді полум’яна хвиля накрила з головою.

Дівчина розплющила очі під водою. Довкола дзвеніло безліч-безліч іскор. Красиво і страшно. Страшно і красиво. І вона не знала, чого тут більше — страху чи краси.

Несвідомо спробувала зачепитись, ухопитись за щось. Проте під руками лише дзвеніли іскри. Було нестерпно гаряче. І щось тиснуло на неї, тиснуло так, що несила втриматись. Вона знала, що шукає когось, що має щось зробити тут, що це не кінець, ні… Але все це стало неважливим. Стало далеким і дивним, ніби поверхня озера, котра віддалялась, віддалялась, віддалялась, аж доки Гессі не перестала бачити взагалі…

Полі

— Анно! — Він зайшов без стуку, проте батьки впустили його, бо вже звикли, що цей приємний білявець час від часу навідує їхню доньку, то, може, його скоро зватимуть і зятем.

— О… о боги, Полю? — Доанна схопилася від мольберта, обтерла фарбу з чола і підбігла до нього, передчуваючи щось погане. Просто так Поль не приходив ні разу. — Коли ти приїхав? І… що сталося? Сідай, розповідай!

Він слухняно сів на стілець і подивився на її квіткове полотно.

— Чому ти тут? — спитала вона вимогливо. — Новий рік минув спокійно. З нею нічого злого не сталося. То чому ти не пішов назад?

Поль утомлено кивнув. Тіні під очима. Пальці, що знервовано стискаються. Таке воно, їхнє божевілля?

— Тоді це, мабуть, станеться наступного Нового року… — видихнув.

— Надто довго для тебе! Ти помреш! — Доанна впустила пензлі на палітру і схопила його за руки. — А так не допоможеш! Нічим!

— Я зрозумів, що нема сенсу чекати весь рік деінде, — пробурмотів він, ніби й не чув її слів. — Ліпше проведу цей час тут. Буду непомітно пильнувати Гестію, і якщо загроза, яка чекає на неї, таки з’явиться, тоді…

Доанна стомлено вперла руку в бік і подивилась в очі Полі:

— Послухай, мої батьки, звичайно, будуть тобі раді, адже вони все чекають на зятя. Та боюся, як би це не відлякнуло потенційних кавалерів…

— Таж не боїшся, — усміхнувся Поль.

Доанна всміхнулась у відповідь. Сьогодні він здавався анітрохи не кращим, ніж тоді, коли вони бачились минулого разу, але всміхався все ще світло й ніжно.

— Хтозна… Та якщо ти твердо плануєш померти, то незле було б побачитись із Гестією перед цим. До того ж вона якимось чином — клянусь, не від мене! — дізналася, що твоє життя догорає, і кинулась на пошуки. У Дельфи прямісінько.

— Але ж я просив. Не казати їй…

— У неї було доста підказок. І лиш одна від мене… Та й чи стало б ліпше, якби Гесті безтямно їздила всюди, сама-самісінька, у пошуках такого таємничого тебе?

— Але якщо я тут, то не можу її захистити… — Лице Полі