Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Микола Сорока
І до Конго я потрапив з легіоном.
Американський “Боїнг-707” належав бельгійській авіакомпанії “Сабена”, а пілотували його англійські льотчики. Але мене це не цікавило. Чхати мені на те, хто і які літаки водить. Я летів працювати, а не розв’язувати ребуси. Тим більше що, займаючись моєю роботою, не слід знати більше, ніж належить.
Катанга…
Жалюгідна спекотна земля з термітниками, що стирчать, ніби дзоти, над мертвою сухою травою. Незвично високі, з товстими деревами на верхівках, то жовтогарячі, то мертвотно-сірі, то червоні, то фіолетові термітники громадяться один на одного і, як надовбні, тягнуться через усю Катангу — від озера Танганьїка до Родезії.
Племен у Катанзі не злічити. Я намагався колись дізнатися про них хоч що-небудь, та в голові, мов рядки незрозумілих і зловісних заклять, лишилися самі назви — лунда, чокве, лвена, санга, табва, бвіле, тембо, зела, нвенші, лемба… Були ще якісь, я їх не запам’ятав. Та й перелічені лишилися в пам’яті тільки тому, що з одними, зв’язаними з партизанами-сімбу, ми боролися, інших, що визнавали владу Моїза Чомбе, підтримували. Платив нам, ясна річ, Моїз Чомбе. На нього ми й працювали.
Боротися з партизанами-сімбу виявилося не так уже й складно: зброя у них була нікудишня, збереглась вона мало не з часів Стенлі і Лівінгстона. Окрім того, сімбу були дуже роздрібнені. Сімбу Пьєра Мулеле, сімбу Крістофа Гбеньє, сімбу Ніколаса Оленга, сімбу Гастона Суміала, врешті, просто сімбу… Їхня роздрібненість була нам на руку і допомагала брати великі призи — Моїз Чомбе платив за кожного мертвого сімбу, незалежно від того, належав він до загонів Гастона Суміала чи воював у лавах сімбу Крістофа Гбеньє…
Були в нашій роботі й свої неприємності. Наприклад, отруєні стріли. Куля може зробити в тобі добрячу дірку і все-таки майже завжди лишає шанс вижити, а ось отруєні стріли діють напевне. Через це у нас і не було добрих почуттів до сімбу, хоча в принципі я, наприклад, не з тих, хто взагалі ставиться до чорних погано. Просто вважаю: роботу треба виконувати ретельно. Цього правила я дотримуюся з сорокових років, коли в Хорватії працював в одному з підрозділів СС. Німці надзвичайно акуратні працівники, і досвід, запозичений у них, придався мені в Конго, де я навчав новачків прибирати про всяк випадок першого-ліпшого чорного: адже на обличчі в нього не написано — ворог він тобі чи просто невдало обрав хвилину визирнути із хижі, щоб дізнатися, яка там над країною погода… Наш шеф, майор Мюллер, схвалює такі речі, і ми йому вірили — з 1939 року не було, здається, ще жодної війни, в якій би він не брав участь. І саме він, майор Мюллер, навчив нас насамперед ліквідовувати в зайнятих селах ковалів і знахарів, оскільки перші кували для сімбу наконечники стріл, а другі варили страшні отрути… Як бачите, робота не проста. І ми були від душі раді почути наказ майора Мюллера про перехід усією командою на патрулювання одного з найглухїших районів, зате і найспокійніших куточків Конго.
Капрал нашої команди був жовчний, небалакучий, та ніхто, окрім нього, не міг при потребі так легко спілкуватися з місцевими жителями на суахілі чи лінгала.
— Усташ, — казав мені, наприклад, капрал, — як звучатимуть команди: “Стій!”, “Марш!”, “Вперед!”, “Сидіти!”, “Не озиратись!”?
— Телема! Кенда! Токсі! Банда! Котала на пембеніте!
— А як ти зрозумієш прохання ображеного друга: “Бета не локоло на лібуму?”
— Бий його по животу! — втрутився в нашу розмову француз Буассар.
— А якщо чорний запитає тебе: “Мо на ніні бозалі кобета?”, тобто “За що б’єте?”
Буассар знову втрутився:
— Особисто я скажу йому: “Екокі то набакіса лісусу”, тобто “Хочеш іще?” — І Буассар весело заіржав. Він любив посміятися…
Пилюка на дорогах Катанги неймовірна. Та тільки-но джип вкотився в хащі, курява зникла, і нас оглушила волога пекуча задуха, крізь яку не могли пробитися ніякі звуки. Звичайно, десь угорі верещали мавпи або горлала птиця-носоріг, та їхні крики змішувалися з шелестом листя, з гулом мотора і не сприймалися як звуки живих істот. Так… Загальне тло… І, напівзварені, ми дрімали в джипі, доки він повз, трясучись, по слоновій стежці, кимось перетвореній на подобу поганенької дороги.
Я ніколи не заходив у тропічні ліси так глибоко, і мені було не по собі. Думаю, всі інші почували себе так само, за винятком капрала. Та у нього була своя слабість — він боявся темряви і замкнутих приміщень. Про це я дізнався, коли ми волочилися по нічпих шинках і кінотеатрах Браззавіля. Можу присягнутися, що в темному прокуреному приміщенні капрала цікавило не стільки те, що відбувалося на екрані, як шелести й зітхання по закутках. І я розумів капрала — у кожного можуть бути поважні причини не довіряти темним куткам і закритим приміщенням без запасного виходу…
Місце для табору знайшлося зручне — товстелезні дерева наглухо і з усіх боків приховували галявину, кущі ми позрізали ножами. Буассар відразу завалився в траву, і дим його сигарети приємно залоскотав ніздрі. Я теж сів, дістав з кишені свою пачку. Малиновий берет і темно-зелену маскувальну сорочку я скинув, підклав під себе, щоб не різало лікті і, отак вмостившись, дотягся врешті до відкритої французом бляшанки пива.
— Ба боле, а-а-а… Ба пі… Ба боле, а-а-а… — щось тягнув Буассадр.
У цій немудрій пісеньці йшлося про те, як гарно, коли нас двоє, а ніч темна… Типова пісенька француза, хоча слова з лексикону чорношкірих… А втім, “коли нас двоє, а ніч темна”, про слова можна не думати.
— Ба боле! — підморгнув я Буассарові.
Незважаючи на балакучість, він мені подобався, і я намагався триматися його. Займаючись такою роботою, як наша, дуже важливо мати поруч надійну людину….
Ми курили, посмоктували пиво і дивилися, як негриль бабінга, завербований у нашу команду місяців шість тому, порається біля польової кухні, а бородатий і здоровенний голландець Ван-Деєрт щось йому втовкмачує. Не знаю що, але здогадуюсь. Голландець терпіти