Останній неандерталець - Михайло Миколайович Грешнов
— Що ж мені згадати, Отто?
— Що хочеш, — відповів Шлезінгер.
Може, він сподівався, що на чужій хвилі прилад не спрацює. Він уважно дивився на Елізу.
Її худорляве обличчя зблідло, змарніло ще більше. Воно було всіяне дрібними зморшками. Шлезінгер спостерігав за жінкою, і йому ставало боляче: як багато, — якщо не все, — забрали з собою тридцять років! Він пригадав Елізу, якою бачив її учора, коли випробовував на собі “Корону”. Боже мій, невже де вона, Еліза, питала його: “Ти кохаєш?..” Він усе ще дивився на жінку. Раптом обличчя її почало яснішати, щось забуте пробилося крізь зморшки, торкнулося губ, повік і зникло. І тільки очі: Шлезінгер чита у них те саме, що вчора йому не давало спокою.
— Отто… — шептала Еліза.
Великі, світлі сльози котилися по її щоках. Нестерпно було дивитися на них. Еліза страждала. Шлезінгер зірвав “Корону” з її голови.
Батарейка випала з гнізда і, поки Шлезінгер шукав її, а потім згорбившись ішов до дверей, Еліза захлиналася сльозами:
— Отто… Це було найкраще в нашому житті!
В кабінеті Шлезінгер поклав “Корону” на стіл. Він боявся її. Прилад навіював йому минуле. А навіщо воно Шлезінгерові? Еліза могла пригадати інше. Через місяць після того, як вони побралися, нацисти захопили владу в Німеччині. Молодята втекли до Швейцарії. Нишком, у товарному вагоні. Адже Еліза — єврейка. В Лозанні, щоб прожити, Шлезінгер працював сміттярем на майдані Кальвіна. Еліза заробляла шитвом. Її музикальні пальці були поколоті голками. Відтоді вона ніколи не грала на віолончелі… Чотирнадцять років у вигнанні! Чи треба було винаходити “Корону”, щоб пережити це знову? Шлезінгерові стає боляче від самої згадки про фартух сміттяра. Добре, що йому тоді поміг доктор Верндт. Хто там грюкає?..
— Тату! — прочинила двері Матільда.
— Заходь! — обернувся Шлезінгер. Він зрадів доньці, можна було на якийсь час забути свої важкі думки.
— Ти чимось образив маму? — пригорнулася дочка.
— Ні, ні… — Шлезінгеру приємно відчувати доччині теплі руки. — Я не хотів їй нічого прикрого.
— Це твоя “Корона”? — Матільда взяла зі столу прилад. — Як з нею поводитись?
Шлезінгер хотів був одібрати в неї прилад.
— Постривай, тату, — відійшла вона від столу. — Надіти можна?
Якусь мить Шлезінгер вагався. Може, молодість оцінить все інакше? “Корона” не навіє їй тяжких спогадів. Людина і винахідник боролися в Шлезінгерові: людина була у відчаї, винахідник сподівався. Чи не розв’яже молодість усіх сумнівів? Напевно, він би одмовив Матільду, якби не телефонний дзвінок.
— Я не заважатиму тобі, тату, — Матільда вийшла з кімнати.
Телефонував Теодор. Шваббе просить дані про дослід з Ікаром за минулий місяць.
— Вони у мене в сейфі, — відповів Шлезінгер. — Секретна документація — в сейфі. — Пообіцяв за годину приїхати.
Експеримент з Ікаром провадиться під шифром Ік 17–67. Вивчається дія на мозок хімічних компонентів — через повітря і воду. Шлезінгеру не подобаються ці досліди. Від них тхне Майданеком… Поки що на мавпі. Але навіть зараз “поки” несе на собі певний наголос. Усе менше стає в інституті чистої науки, все більше прикладних утилітарних завдань під шифрами…
Шлезінгер забув про свої роздуми, зачувши притоптування, плескання в кімнаті доньки. “Щось із Матільдою?..” — подумав він, згадавши “Корону”.
Шлезінгер вибіг з кабінету. Постукав у двері Матільди. Донька не відповідала, плескання не припинялося. Шлезінгер прочинив двері.
Посеред кімнати, між канапою і туалетним столиком, тупцювала Матільда. Очі заплющені, вона скидалася на заводну іграшку: руки, напівзігнуті в ліктях, як важелі рухалися назад, уперед; спина вигиналася; дівчина присідала, плескала в долоні. Іноді вона кружляла на місці, знизувала плечима і знову рухала ліктями назад і вперед.
— Матільдо!.. — покликав Шлезінгер і завмер на порозі.
Дівчина не відповіла. Зараз вона снувала ногами в туфлях, витягши руки вздовж тулуба, — все це мовчки, нічого не бачачи перед собою. Зачіска розкуйовдилася, на голові виблискувала “Корона”.
— Матільдо! — підбіг до неї Шлезінгер.
Донька була повністю знеможена. Вона задихалася, на скронях рясніли краплинки поту. Шлезінгер посадив її на канапу, зняв з голови “Корону”.
— Що з тобою? — питав він Матільду. Йому кортіло кинути на підлогу клятий прилад, розтоптати його.
— Зупинись! — трусив він доньку за плече.
— О! — зітхнула вона, отямившись. — Тату, ти? — Відчужено розсміялася: — Ми танцювали з Тедді.
Шлезінгер дивився на неї: Матільда була недурна дівчина. Вона науковий працівник, має дві друкованих праці.
— Як ми танцювали, — тягла вона. — Ти подаруєш мені “Корону”, тату?
Шлезінгер не міг вирішити питань, які непокоїли його. Що таке “Корона”, що вона дасть нашому стрімкому світові? Чи слід розповідати про відкриття директору Шваббе? Ні Еліза, ні Магільда, ні Тедді, ні колега Хейфітц не зможуть допомогти йому в цьому. Тедді тільки й мріє, аби йому піднятися на сходинку. Заради кар’єри він рідного батька не пожаліє. А Хейфітц дивиться на кожного зверху вниз.
Є лише одна людина, котрій Шлезінгер може довірити свої сумніви — це доктор Верндт.
Колишній проректор Берлінського університету чотирнадцять років, як і Шлезінгер, провів у вигнанні, Верндт у Федеративній республіці був не при справах. Ні в Берлінському, ані в Мюнхенському університетах для нього не знайшлося кафедри. Чому — Верндт зрозумів це досить скоро, перестав оббивати пороги. Зрештою, голова в нього на плечах є, письмовий стіл і папір знайдуться. Верндт зайнявся дослідницькою роботою, друкується в прогресивних газетах. Йому уже шістдесят вісім, але очі не втратили свого блиску, а стиль — гостроти. Чимало людей в республіці лякливо гортають газети, чи, бува, немає там статті доктора Верндта…
— Слухаю, — коротко сказав він, коли Шлезінгер у розмові торкнувся найголовнішого.
— Не знаю, що робити з “Короною”, боюся її, — розповідав Шлезінгер. — Троє людей спробували її дію на собі, і вона, мов дух-спокусник, вабила усіх до безрозсудства молодості. Я згадував минуле до перших проявів думки, бачив предмети перекинутими, наче у
