Lux perpetua - Анджей Сапковський

— Ви мене чуєте, панно? Розумієте?

* * *

Ляскає батіг, коні іржуть. Віз підскакує і стугонить на мерзлому ґрунті. Холод бадьорить. Думки проясняються.

* * *

— Панно де Апольда. Тут ми зробимо привал. Прошу не робити…

Вона розплакалася. Розревілася. Зашмаркалася. як дитина, — і, як дитина, тремтячою рукою розмазала сльози по лиці. Крізь сльози бачила, як він скривився. Кинув віжки пахолкові, сам узяв її під руку, повів у бік будинку. Щось говорив. Вона не слухала. Планувала.

Вона коротко вдарила його ліктем у вухо, вирвалася з захвату і з силою копнула в пах; коли він скулився, ще раз копнула у бік голови. Пахолок дістав кулаком по оці, сів, тримаючись за лице. У чотири скоки перебігла подвір'я, штурхнула і повалила другого пахолка, вирвала в нього віжки, скочила в сідло, копняками й ударами змусила коня пуститись учвал. Підкови застукотіли по мерзлій землі. Вона нахилила голову до гриви і стрілою помчала до брами. «Я втекла, — подумала вона. — Я вільна…»

За самою брамою він її схопив, різко смикнув, стягнув із сідла. Вона шарпнулася, марно, він мав залізну хватку. «Яким чудом, — подумала вона, — яким чудом він тут опинився?»

— Чудо називається транслокація, — прошипів він, болісно стискаючи її плече. — Здатність переноситися в просторі. Я чарів ник. Для тебе в цьому, мабуть, нічого нового, адже твій коханий теж чарівник. Не виривайся.

— Пусти… Болить…

— Знаю. Мені теж болить, там, куди ти копнула. Ти заскочила мене зненацька. Приспала мою пильність, прикинувшись плаксійкою. Це не повториться. Тобі не вдасться це повторити. Повір — і більше не пробуй.

Він поставив її на рівні ноги, штовхнув у руки пахолків. Без надмірної брутальності.

— Я вирятував тебе з лап князя Яна, — сказав він, відвернувшись, немов хотів продемонструвати великодушну байдужість. — Викрав із Зембиць. Везу в місце, де протягом якогось часу ти будеш захована від світу. Тільки не питай мене, за яким правом.

— За яким правом?

— Сховатися на якийсь час — у твоїх інтересах. Навколо монастиря у Білому костелі здійнявся галас, занадто багато галасу. Культ Великої Матері, Сестринство Вільного Духу, вальденські ритуали, арадійська магія… Повір мені, буде краще, якщо ти на якийсь час зникнеш.

— Для кого краще?

Він не відповів. Махнув рукою, повернувся і пішов.

* * *

Вероніка не здалася. Чергова розмова відбулася через три дні, в неділю. Коли після меси Ютта сиділа на дошці в нецесаріумі, Вероніка зайшла, підтягнула рясу і безцеремонно всілася над дірою поруч.

— Не сердься, — випередила вона Юттину реакцію. — Ти злишся на мене за те, що я шукаю з тобою контакту? А з ким мені шукати? З цими ідіотками-конверсами?

— Це принизливо, — Ютта дивилася не на неї, а на риску на стіні. — Це справді принизливо.

— Pardieu, Ютто, ми з тобою з одного тіста. І сидимо тут, голову дам відтяти, з подібних причин. Тобі погано самій, я ж бачу, і тому ти так реагуєш. Я через місяць буду така сама. Допоможімо одна одній. Ти мені, а я тобі.

— О.

— Ти мені, а я тобі, - стишила голос Вероніка. — Бо я… Ютто, це мій третій монастир. З мене досить. Я тут збожеволію. Я хочу втекти. І маю пропозицію: давай втечемо разом. Удвох.

Ютта далі дивилася на риску на стіні. Але мимоволі кивнула головою.

* * *

Заходи Вероніка увінчалися, треба було визнати, цілковитим успіхом. Ютта перестала дутися, через чотири дні дівчата сідали вишивати серветки одна біля одної, через тиждень були вже близькими подругами, через два тижні дійшло до відвертих визнань. Вероніка носила прізвище фон Ельсніц, її батьки мали маєтки поблизу Галле. Монастир домініканок у Кроншвіці був для неї, як виявилося, вже третім, перед цим її утримували в канонічок у Гернроде і в кларисок у Вейссенфельсі. Її ізолювали, як вона стверджували, з волі батьків, як покарання за гріховну любов. Коли ж Ютта наважилася врешті-решт розповісти свою історію, Вероніка аж розкрила рота від подиву.

— Свята Вероніко, патронко! — вона приклала долоні до щік. — Та це ж як у романі! Змови і шпигунство! Напади і викрадення! Єресь і магія! Принци, розбійники і чарівники! Твій коханий справді гусит і маг? Ах-ах… Ну, тоді я виглядаю блідо, блідо і нудно, гірше, ніж та вчорашня риба на обід! Мене, подумати тільки, засадив сюди дурень, якому закортіло женячки!

— Тобто?

— Син сусідів, бідних родичів. Далекий кузен. Ми зустрічалися і… Я дуже хотіла, тому… Сама розумієш. Півроку нам любо минав час, то в стогу, то у стайні на сіннику, а то й, якщо вдавалося, в подружньому ложі батьків. Що стосується мене, то, щиро кажучи, саме заняття подобалося мені набагато більше, ніж кузен, я подумувала про те, щоби змінити об'єкт… Але кузен-дурник не зрозумів, у чім річ, йому здавалося, що то велике кохання. І побіг до батьків просити моєї руки. Усе розкрилося. Про одруження не було мови, батько і мати навіть думки такої не допустили, але перейнялися усім достатньо, щоби запроторити мене на спокуту до канонічок. А кузена його батьки послали до Мальборка, до ордена Діви Марії, певно, там уже цього тютю литвини впіймали і зробили з його шкури бубон. Так що мені годі розраховувати, що він прибуде сюди на порятунок на білому коні. А твій?

— Що — мій?

— Твій коханий, славетний медик, чарівник і єретик. Прибуде на білому коні, щоб тебе визволити?

— Не знаю.

— Розумію, — покивала головою Вероніка. — Авжеж, розумію. Ти казала. Гусит, людина ідеї. Вірний ідеалам. Ідеалам — у першу чергу і передусім. Значить, на білого коня нема що чекати. Треба буде взяти справу у свої руки, бо я тут до кінця життя вишивати серветки не збираюся, мені вже й зараз, як їх побачу, блювати хочеться. Ютто? А ти думала…

— Що?

— Ти думала раніше про втечу?

— Думала.

* * *

Першу спробу втекти вона зробила вже наприкінці січня. Ютта наважилася на це через прозаїчну річ: холод. Вона не терпіла холоду, через холод ставала нещасною. У монастирі магдалинок у Новогродеці єдиним приміщенням, яке опалювалося, був калефакторій, а ще тепло було в кухні. Ютта з радістю зустрічала дні, колі їй припадало чергувати на кухні або працювати у калефакторії за виробництвом пергаменту та чорнила. Але це були нечисленні хвилини щастя, треба було повертатися до молитов. І до прядіння вовни, яке в Новогродці мало промислові масштаби: монастир працював, як мануфактура, на повну силу, у три зміни. Прясти було холодно, підлога і стіни функціонували як