Lux perpetua - Анджей Сапковський

Самсон зітхнув і покрутив головою. Демерит це проігнорував. Ковтнув ріпу.

— Ти вчинив слушно, — повторив він. — І тебе, ймовірно, саме за це і повісять, бо такою зазвичай буває доля тих, хто чинить слушно.

— З цієї афери, — додав він, помовчавши, — можна вибратися двома способами. Але позаяк утікати ти не хочеш, залишається один. Ми повинні стати героями. Я навіть знаю, де, коли і як.

* * *

Над Мульдою займався світанок, каламутний від імли. Висока вода кипіла вирами, бризкала хвилями на береги. З води здіймалася пара.

З покритого туманом лугу вринув озброєний загін, понад триста кінних. На чолі їхав лицар Ян Змрзлік зі Свойшина. У повному обладунку, покритому короткою якою, прикрашеною відомим і славетним гербом — трьома червоними поясами у срібному полі. Праворуч нього їхав Пршедбор з Погоржілок, моравець, ліворуч — Фріцольд фон Варте, найманець, гельвет з кантону Тургау.

Ян Змрзлік розвернув коня, повернувся обличчям до свого війська, якусь хвилю здавалося, що він захоче виголосити промову. Але все, що можна було сказати, уже було сказано раніше. Про Бога. Про справу. Про самопожертву. Про місію. І про те, що залежить від загону. Від них.

Від них, від загону, залежить доля усього війська і всієї операції. Вони повинні форсувати Мульду, розвідати лівий берег, швидким переходом добратися до броду в Кессерні і заволодіти ним.

І утримувати його. Забезпечити переправу. Будь-якою ціною.

— У ріці, - Шарлей штурхнув Рейневана коліном, — тримайся мене і Самсона. Та вода чогось паскудно виглядає.

— Пора починати, — дав знак Ян Змрзлік. — Бог з нами, браття!

Сам перший загнав коня в ріку. За ним, не вагаючись, поспішили Пршедбор і фон Варте, за ними — Рейневан, Шарлей і Самсон, за ними — кількадесят інших, за ними — решта, здійнявши на воді білі буруни. Загубивши дно під копитами, пустилися вплав.

По конях, які спочатку пливли прямо, ударила течія, їх почало зносити. Рейневан, котрий судорожно тримався за гриву, з жахом побачив, як кількох кінних підхопило і понесло в туман. Він уколов коня шпорами. Його залило водою, до нього прорвався Самсон, підтримав, приєднався і Шарлей; усі разом вони протистояли ріці. Решта вершників теж почали збиратися в купки і підтримувати один одного, забезпечуючи точку опори. Попри те раз у раз когось підхоплювало, раз у раз кричала людина, раз у раз панічно іржав кінь. Вони були на середині ріки, бистрінь несла тут зі страшною силою.

— Тримайтеся! Тримайтесь! — почули вони крик Змрзліка. — Уже недалеко!

Хоч їх і зносило, вони пропливли вже третину стрижня, течія дещо ослабла. Але коні ослабли теж, у їхньому дикому храпанні став вчуватися розпач. А дна все ще не було. Вершникам вода сягала вище стегон і до пояса, у коней над водою стирчали тільки підняті голови. Знову когось підхопило, знов якийсь знесений і потопаючий кінь спінив хвилі у передсмертних конвульсіях, жалібно іржучи, поки вода не залила йому ніздрі.

Страхіття закінчилося раптово. Стало неглибоко, коні дико заіржали, відчувши грунт під копитами, спромоглися на те, щоби з останніх сил продертися через багно, очерет і верболіз. Загін Яна Змрзліка форсував Мульду. Він сам, стікаючи водою, стояв на схилі й рахував уцілілих. Сонце просвічувало крізь туман блідо-золотою монеткою.

Порахувавши, гейтмани сформували колону. Роз'їзди вже вирушили, один на захід, до лісів, другий — по дузі через рибальські поселення на північ, третій — по течії ріки, прямо в бік броду під Кессерном. Але Змрзлік не збирався чекати, поки вони повернуться. Він вивів загін з лугів на сухішу землю і наказав виступати. Вони рушили ступою. Сонце було все вище, але невдовзі цілком сховалося за хмарами, які нагнав вітер, що несподівано зірвався. Почав порошити дрібненький сніжок.

Повернувся перший роз'їзд. «На заході нікого, — доповіли вони, — ні сліду ворога». Суворе обличчя Змрзліка не змінило виразу.

Вони були вже майже на висоті Кессерна, коли повернувся роз'їзд, посланий по течії ріки. «Усе чисто, ніяких військ», — доповіли. Загальний настрій помітно покращився.

Вони добралися до броду. Дали сигнал прапорцем, не минуло й три отченаші, як з правого берега надійшла відповідь. Не минуло й ще три, як ліс за Мульдою почав кишіти людьми, які вели до броду запряги й вози.

І тут з'явився останній роз'їзд — той, який був посланий найдалі. Шарлей багатозначно кашлянув, міряючи Рейневана поглядом. Самсон зітхнув. Змрзлік теж знав — іще до того, як йому склали рапорт.

— Ідуть! Ідуть, брате Змрізліку! Сила їх!

— То все-таки так, — похмуро промовив Пршедбор з Погоржілок. — Зрада! Нас зрадили!

— На те скидається, — безпристрасно підтвердив Змрзлік, пристаючи в стременах. — Шикуйся!

— Ми будемо обороняти переправу? Нас менше ніж три сотні!

— Має вистачити, — Змрзлік подивився на нього згори. — Шикуйся до бою!

* * *

Вони чекали в засаді, сховавшись у сосняку. Було чути перешіптування. Дехто бурмотів молитви.

— Рейневане.

— Так, Шарлею.

— Не шукай смерті. Ми повинні бути героями. Не мерцями. Зрозуміло?

Він не відповів, покусуючи губи.

Туман, що навис над лугами, поглинав звуки, м'який грунт стишував тупіт копит. Спершу до їхніх вух долетіло іржання одинокого коня. Потім брязкіт заліза. А потім вони відразу все побачили.

— Щонайбільше чотириста коней, — упівголоса оцінив Змрзлік. — Страх має великі очі. А повільно якось ідуть, в'яло. Ніби не на битву…

— У знаку на хоругві орлине крило, — здивувався Пршедбор з Погоржілок. — Знак пана Гануша Поленца, лужицького ландвійта. Звідки тут лужичани? І чому їх усього чотири сотні?

— Це авангард, — констатував Змрзлік. — Саксонський курфюрст з усіма силами, мабуть, іде прямо за ними. Як дійдуть, то зметуть Прокопа на переправі. Ми повинні їх зупинити. Знак! Сурміть!

Озвалася мідно-бляшаним голосом сурма, а з першим же її тоном гримнуло сто пищалей і рушниць. Сховані за тинами і халупами спішені стрільці сипонули в колону градом куль і стріл, вирвавши в лужицьких лавах страхітливу діру. Не давши ворогам отямитися, на них кинулося з правого флангу сто кінних Змрзліка, друга сотня, під командуванням Фріцольда фон Варте, вдарила з тилу. Стрільці, знову в сідлах, врізалися в лівий фланг. Полем роздалися великі крик і брязкіт зброї[126].

Рейневан летів попереду всіх, першим накинувся на лужичан, першим звалив противника з сідла, врізався в лави, рубаю чи мечем, мов навіжений. Біля нього працював Шарлей, ріжучи фальшіоном, з другого боку Самсон лупив гудендагом, збиваючи вершників разом з кіньми. Кіннота Табора, хоча і в легших обладунках і менш численна, мала перевагу в розгоні та в несподіванці. І в завзятості. На отетерілих лужичан сипалися удари, над бойовими