Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Координатор сказав собі, що зачекає ще десять хвилин; якщо до того часу він не побачить вогнів всюдихода, доведеться їхати. Було тринадцять хвилин на одинадцяту. Він опустив руку з годинником. Заграва, — так, він не помилявся, — поволі сунула вздовж обрію, доходила вже до Альфи Фенікса; вгорі рожевувата, внизу каламутно-біла смуга повзла на північ. Він знову глянув на циферблат годинника. Залишалося ще чотири хвилини, коли він раптом побачив світло фар.
Спочатку на обрії заблимав вогник, затремтіла зірочка, потім світло роздвоїлося, застрибало вгору і вниз і нарешті почало сліпити щораз сильніше — Координатор чув уже гучне шурхотіння коліс. Всюдихід їхав швидко, але на втечу це не скидалося — Координатор знав, що з нього можна витиснути більше, і те, що вони не дуже поспішали, остаточно його заспокоїло. Як звичайно буває в таких випадках, він відчув приплив гніву.
Сам того не помічаючи, він віддалився від ракети кроків на триста, якщо не більше. Всюдихід різко загальмував, і Лікар крикнув:
— Сідай!
Координатор підбіг, стрибнув боком на вільне сидіння, відсовуючи бідон, і відчув, що він порожній. Глянув на товаришів — зовні все наче було гаразд. Він нахилився вперед, торкнувся ствола випромінювача — ствол був холодний.
Фізик відповів на його німе запитання поглядом, який ні про що не промовляв. Мовчки під’їхали аж до самісінької ракети. Інженер різко розвернувся, відцентрова сила втиснула Координатора в сидіння, порожні каністри задеренчали, і машина зупинилася біля самісінького входу до тунелю.
— Що, струмок пересох? — запитав він байдужим тоном.
— Ми не змогли набрати води, — відповів Інженер і обернувся до нього на своєму рухливому сидінні. — Нам не вдалося доїхати до струмка. — І показав рукою на схід.
З всюдихода ніхто не виходив. Координатор запитливо поглядав то на Фізика, то на Інженера.
— Ми ще першого разу помітили, що там щось змінилося, — озвався Фізик, — але не знали, що саме, й хотіли пересвідчитися.
— А якби ви не повернулися, то яка була б нам користь від такої вашої передбачливості? — кинув Координатор, уже не приховуючи своєї люті. — Ну, давайте, викладайте все зразу, а не по чайній ложечці!
— Вони там щось роблять уздовж струмка, перед ним і за ним, довкола пагорбків, у всіх улоговинах, уздовж великих борозен, на протязі цілих кілометрів, — повідомив Лікар.
Інженер кивнув головою:
— Першого разу, коли ще було видно, ми помітили тільки цілі хороводи цих велетенських дзиг — вони рухалися строєм у формі літери V і викидали грунт, немовби копали траншеї. Як слід ми їх розгледіли тільки по дорозі назад, з вершини пагорба, і вони мені не сподобалися.
— А що саме тобі в них не сподобалося? — м’яко запитав Координатор.
— Те, що вони трикутні й вершина кожного трикутника націлена в наш бік.
— Здорово! І, не сказавши про це нікому ані словечка, ви поїхали туди ще раз? Ти знаєш, як називається така поведінка?
— Може, ми й справді зробили дурницю, — сказав Інженер, — більше того, я навіть певен, що зробили її, але ми подумали, що коли почнемо тут радитися, чи їхати нам удруге, знову виникнуть суперечки, хто повинен наражати на небезпеку своє дорогоцінне життя і так далі, — і вирішили впоратися з цим швидко самі. Я розраховував на те. що з настанням сутінків вони змушені будуть якось освітити те місце робіт.
— Вони вас не помітили?
— Я майже певен, що ні. В кожному разі, ніяких ознак цього я не бачив — на нас ніхто не напав.
— Як ви їхали цього разу?
— Майже весь час вершинами пагорбів, точніше, не самими вершинами, а трохи нижче, щоб вони не могли нас побачити на тлі неба. Певна річ, без вогнів. Через те ми так довго не верталися.
— Отже, ви взагалі не збиралися набирати в каністри води і взяли їх тільки для того, щоб збити з пантелику Хіміка?
— Ні, це не так, — утрутився в розмову Лікар.
Вони все ще сиділи у всюдиході, і їх то освітлювали спалахи проблискового ліхтаря, то знову огортала темрява.
— Ми хотіли під’їхати до струмка значно далі, з протилежного боку, однак нам це не вдалося.
— Чому?
— Бо вони й там ведуть такі самі роботи. Зараз, тобто з настанням темряви, заливають у траншеї якусь світну рідину — вона давала стільки світла, що нам усе було прекрасно видно.
Координатор глянув на Інженера:
— Що б це могло означати? Той знизав плечима:
— Можливо, вони роблять якісь відливки. Хоча, як на розплавлений метал, та речовина була надто рідка.
— Чим вони її привозили?
— Нічим. Клали щось уздовж борозен; можливо, то був трубопровід, але з певністю сказати цього не можна.
— Рідкий метал нагнітали по трубопроводу?!
— Кажу тобі, що я бачив це в темряві, у бінокль, при дуже поганому освітленні — центр кожної траншеї світиться, як ртутний пальник, а довкола все тоне в темряві, А втім, ми ні разу не під’їжджали до них ближче, ніж на сімсот метрів.
Проблисковий ліхтар погас, і вони кілька хвилин сиділи, не бачачи один одного; потім ліхтар спалахнув
знову.
— Я гадаю, його треба зняти, — сказав, підводячи очі, Координатор. — І то негайно, — додав він.
Ліхтар знову блиснув, і всі побачили Хіміка, який вилазив із тунелю.
— Що там? — запитав Координатор.
Хімік підбіг до машини, його засипали запитаннями, а Інженер тим часом спустився у машинне відділення і вимкнув струм. Ліхтар блиснув востаннє, і все довкола поринуло в пітьму. Заграва на обрії, здавалося, розгорілася тде яскравіше. Тепер вона помітно змістилася на південь.
— Їх там тьма-тьменна, — сказав Інженер, який знову повернувся нагору й стояв біля ракети, обличчям до заграви.
— Тих великих дзиг?
— Ні, дуплексів. На тлі того світного тіста ми бачили їхні силуети — вони дуже поспішали, очевидячки, ця маса, холонучи, густішає. Вони обкладали її якимись ґратками ззаду і з боків. Передня частина, тобто бік, повернений до нас, лишився відкритим.
— Ну й що ж далі? Так і сидітимемо склавши руки?.. — збудженим голосом заговорив
