Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

Хенк спроквола допивав другий келих шампанського, коли на порозі бару з’явився сухорлявий молодик у сірому костюмі з великим конвертом у руці. Піднявши той конверт над головою, він голосно сказав:

— Пакунок особисто для Сігни Конрад! — Молодик обвів поглядом присутніх і повторив: — Пакунок для Сігни Конрад! — і попрямував повільно до столика, де сидів Хенк.

Той відразу все зрозумів і рвучко підхопився:

— Сігна Конрад вийшла зателефонувати. Вона повернеться за кілька хвилин. Ви її зачекаєте?

— В мене дуже мало вільного часу, — голосно мовив молодик. — А ви б не могли їй це передати?

— Безумовно. Можете не турбуватись.

— Спасибі.

Хенк якомога спокійніше поклав конверт до кишені, допив своє шампанське.

А коли повернулася Сігна, розпашіла і збуджена, тихо мовив їй. майже на вухо:

— Може, ходімо вже звідси? Тут така задуха…

— Безумовно, «Хенк, твоє слово для мене — закон. Ходімо на свіже повітря.

— А може, заглянемо до мене? — багатозначно усміхнувся Хенк.

— Слово справжнього мужчини для мене закон, — несподівано погодилася Сігна, і це чомусь зовсім не здивувало Хенка.

Він задоволено і самовдоволено усміхнувся.

— Життя — прекрасна штука. Чи ж не так, кицюню?

Голос старого хазяїна вчувається вдалині.

Зів’ялі руді конвалії — на мармуровій плиті.

Голос померлої совісті. Собаче виття вночі.

Хто розповість собаці, що коїться в світі оцім.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Генерал Девіс останні дні просто лютував. Всім видавалося, що він перебуває одночасно на всіх об’єктах бази. Він особисто контролював перевірку найсучаснішої електроніки (хоча всі знали, що в електроніці генерал, м’яко кажучи, нічого не тямить), він особисто і неодноразово переглянув досьє на кожного солдата, він довго і чи не з кожним розводився про високий патріотичний дух солдата, про святі обов’язки кожного перед вітчизною, про велику цивілізаторську місію Великої Держави, яка взяла на свої плечі тягар відповідальності за майбутній день кожного землянина в цьому складному сучасному світі.

— А якщо це справді пришельці? — якось після обіду несподівано запитав полковник Форест і хрипло розсміявся, відвівши убік іронічний погляд.

— Що це ти засоромився, ніби хлопчик, що випустив вітер під час уроку? — буркнув генерал. — Я особисто цілком схиляюся до цієї думки. Ото тільки доказів замало.

— Але є хоч якісь? — полковник професійно насторожився.

— По-перше, я не вірю, що в нашому броньованому, забетонованому світі може знайтися хоч одна мисляча амеба, яка здатна… — Генерал затнувся і довго мовчав, врешті роздратовано продовжив: — Одне слово, тому, хто потонув, не страшно згоріти.

Полковник слухав його уважно.

— Серед наших креветок просто не може бути зрадників. Зрада — це людська властивість. А хіба можуть зрадити креветки? Хіба черви можуть зрадити шматок гнилого м’яса? — Генерал довго і якось хворобливо сміявся. — Останнім часом я переконався, що наша електроніка, наші машини мудріші від нас самих. Але ми розмовляємо з машинами на різних мовах. У нас із ними різна природа. А звідки ми знаємо, яка природа в космічних пришельців? Може, наша апаратура слухається їх так, як добрий пес слухається голосу свого господаря? Саме тому я й наказав перебрати всі блоки нашого найновішого начинання… Залиште мене самого, полковнику. Залиш мене, Фред, я дуже втомився. Я вже починаю забалакуватись. Я мушу трохи відпочити. Хай він здохне, той Сіріус, разом із нашим «Зевсом»! І ось тоді ми розкладемо їхні смердючі трупи і зіжремо все до останньої молекули! Фред, забирайся геть!

Проте полковник не квапився виконувати наказ. Він розважливо й безтурботно проказав по деякій паузі:

— Ви нагадали мені один анекдот, пане генерал. Медичний анекдот. Ви ж знаєте, що мій старший син — лікар? Як на мене, досить дотепно… Повзуть по землі два хробаки. Один і запитує: «Що це тату?» — «Це — трава, синку». — «Ах, як вона приємно лоскочеться». — «А оце квіти, синку». — «Ах, які вони красиві й запашні». — «А над нами — небо, синку». — «Ах, яке все прекрасне довкола. А чому ж ми з тобою, таточку, живемо не серед оцієї краси?» — «Бо наша батьківщина, синку, глибоко під землею».

— Фред, забирайся геть, — мовив генерал уже зовсім лагідно.

— Вам сподобався анекдот, пане генерал?

— Я його вже кілька разів чув від тебе, Фред.

— Справді? Вибачте. Мабуть, мені скоро доведеться подавати у відставку. На моєму місці потрібна людина з гарною пам’яттю, — сказав полковник і лукаво примружився.

І от вже майже все…

Запитань вже немає.

Собака виє.

А душа летить.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

— Життя — прекрасна штука, кицюню. Чи ж не так? І, мабуть, це прекрасно, що мені так хочеться спати з тобою, космічна богине…

Сігна манірно подивилася на Хенка, а той все ще не підводячись з глибокого крісла, закинувши ногу на ногу, продовжував:

— Віддавна кажуть, що не цікаво жити, якщо знаєш усе наперед. Людське існування, мовляв, просто неможливо собі уявити в системі чіткої визначеності, бо воно тоді, мовляв, буде позбавлене щастя, без якого люди, як ніби відомо, не зможуть жити або ж перестануть бути людьми. Проте не варто беззастережно погоджуватися з такими твердженнями, моя люба. Розумні сучасні люди майже завжди і майже все знають наперед. Принаймні декому із людського племені не відмовиш у здатності віднаходити можливості майже все знати наперед. І від того вони чомусь аж ніяк не нещаснішають. Вони лише, часом кризо усміхаючись, спостерігають за «щастям» тих, хто свідомо нічого наперед знати не хоче. Щоб не злякати полохливого метелика… — Хенк п’яно, але досить стримано розсміявся, — щоб не злякати, не сполохати красивого метелика, який сів їм на плече. Оті мудреці ладні вимазуватися липучкою, аби той метелик щастя приклеївся ніжками, і хай сидить на плечі вже здохлий, зотлілий, хай навіть перетвориться на гусінь, аби лиш не