Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

курчаточко? Чи не так? До речі, якщо захочеш, це своєрідний додаток до твого сьогоднішнього гонорару, то ми б могли трохи посприяти, щоб вона була… прихильнішою до тебе… Знаєш, ми не боги, ми не можемо обіцяти, що вона втюриться в тебе так, як це буває в кіно, але принаймні сподіваюся, не відмовиться переспати пару разів… Домовились?

— Спасибі, — розчулено пробелькотів Хенк. — Але ж, крім того, що Сігна Конрад — наречена Джозефа…

— Помовч… Слухай… Ми знайдемо надійний спосіб передати Сігні пакет від Джозефа, але він обов’язково потрапить до твоїх рук при належній кількості свідків, і ти вже сам потурбуєшся, щоб він у тебе й залишився. У тому конверті будуть чисті аркуші паперу. Це на той випадок, якщо з якихось причин конверт не утримається в твоїх руках. Розумієш? А справжні матеріали вже в тебе.

— Так…

— Гадаю, тобі не треба пояснювати, чому цей конверт не повинен потрапляти Сігні Конрад?

— Вона — наречена Джозефа, вона може просто знищити будь-які матеріали, що його компрометують… Це я розумію… Але якщо ці матеріали зараз у ваших руках, то чи не простіше…

— Ні, Хенк, не простіше. Ти сьогодні забагато випив, і в тебе кепсько варить голова. І, врешті, свого часу ми з тобою домовилися, що задавати питання буду переважно я, а від тебе чекатиму відповідей та діяльності.

— Пробач, Артуре. Але я просто хотів дещо уточнити для себе.

— Зараз я підвезу тебе до твого дому. Тобі треба гарно відіспатися. Завтра зустрінемось і продовжимо розмову. Але будь тверезий… Конверт відразу поклади в сейф,

— Добре… Спасибі, Артуре… Велике спасибі…

За вікнами машини пролітали яскраві неонові пейзажі. В небі хрипко просичав, виймаючи душу, швидкісний винищувач.

Ми солдати, пане генерал.

Ми — сини свободи підневільні.

Ми збагнули — так а чи не так:

діють закони вільного падіння

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Генерал Девіс і полковник Форест ходили серед буйноцвіття квітів, трав і декоративних дерев під високим куполом прозорого штучного неба.

Невеликий оазис серед безмежної брунатної пустелі відокремлений від усього довколишнього ажурним склепінням.

Вони вийшли до невеликого озерця. На березі, майже коло самої води, — декілька дерев. Дві розлогі верби, каштан і три стрункі тополі. А на кожному дереві — свій птах. На повний голос звучав прекрасний пташиний хор. Невеликі, майстерно зроблені у формі птахів динаміки виповнювали простір художнім щебетом, тільки-но люди підходили до дерев.

. — Можете не хвилюватися, пане генерал. Врешті, справа безпеки — то моя робота. За будь-яких обставин ми з вами вийдемо сухими з води. Сухими й чистими… До речі, — полковник усміхнувся, — вам більше не дзвонив Сіріус?

— Дзвонив. Кілька разів зранку. Просив, аби я дав йому похмелитися.

— Справді? — підтримав серйозний тон полковник. — І як же ви з ним повелися? Яке рішення прийняли?

— Я послав його під три чорти!

— Правильно зробили, пане генерал. Хронічно непрохмелений Сіріус не зможе заподіяти нам ніякісінької шкоди… В нього руки тремтітимуть. Чи що там може тремтіти в сіріусів? Ха-ха… Але якщо серйозно? Я особисто нічого не можу збагнути. Та й у вас, пане генерал, бачу, немає конкретної версії…

— Фред, я дуже прошу тебе, знайди спосіб якось усунути Джозефа від цього польоту. Я передчуваю біду. Фред, ти мусиш погодитися, що моя інтуїція мене ще ніколи не підводила. Я передчуваю невідворотну біду. А особа Сіріуса залишається для мене суцільною загадкою…

— Я розумію вас, пане генерал. Але навіщо вам випробовувати власну долю? Ви ж самі знаєте, що відмовити Джозефа від цього польоту практично неможливо… А вас особисто, генерале, це повністю оберігає від будь-яких підозр.

— Ти собі забагато дозволяєш, Фред.

— Я дозволяю собі рівно стільки, скільки дозволяє мені моє нинішнє становище. І ви це прекрасно розумієте, генерале.

— Якщо Джозеф загине…

— Все в руках божих! Ми з вами солдати, пане генерал.

Старезний ситий Кіт

веде подвійну гру…

Старезна пані Гра

веде котів на повідку.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Вже давно перевалило за північ. Сігна й Хенк знову сиділи у звичному шалі голосної музики. Затято виводив свою партію саксофон. Раптом Сігна поглянула на годинник.

— Ой, пробач. Я обіцяла зателефонувати. Я скоро повернусь. — І вона майже вибігла з невеликої прокуреної зали, обминаючи кількох танцюючих.

Сігна розхвилювалась. Вона запізнилася аж на три хвилини. Артур уже чекає. А це погано. До Артура не варто запізнюватись. Ніколи не варто запізнюватись до тих, котрі гарно платять.

Машину вона помітила відразу під розлогим гіллям молодого платана. Підбігла, прочинила дверцята, слухняно й завчено поцілувала Артура.

— Пробач, я трохи спізнилася.

— Нічого… Але в мене справді мало часу сьогодні… Шкода, що ми не зможемо сьогодні трохи розважитись у мене вдома. Та нічого, надолужимо іншим разом. Слухай уважно. Ось матеріали, про які я тобі говорив. Ти захопила сумочку?

— Звичайно.

— Надійно заховай вдома. Ці матеріали однозначно свідчать, що Хенк, сказати б, веде подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає до Хенка особливих претензій, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, якому Богові краще молитися… Але, трапляється всяке… Ти почитаєш і сама переконаєшся, що від Хенка можна чекати всього… Цей конверт мусить надійно. зберігатися в твоєму особистому сейфі, доки не прийде час згадати про нього. Ознайомишся з матеріалами і зрозумієш, що ти їх просто сама побачила колись у Хенка на столі. Випадково побачила, він їх залишив… Ти ж часто буваєш у Хенка вдома?

— Так…

— О, прекрасно… Нас дуже радує, що ти часто бачишся з Хенком. Будь до нього трохи прихильніша, Все це на користь загальній справі. Тож, одного разу ти побачила в нього на столі ці матеріали і не втрималася, почала читати, а потім… Жінки — такий цікавий народ. Логічно?

— Так.

— Якщо Хенк достойно поведеться в одній ситуації, ти