«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Він похитав головою, помовчав хвилю, а потім говорив далі:
— Нараз показалося, що того війська мені забагато. Я подякував за службу, дістав місце маніпулянта[115] при суді, скинув мундур і тоді тілько побачив, що моя чарівна сила супроти жіноцтва мов і не була ніколи. Я затягнувся, так сказати, в своїй канцелярійній упряжі, уладив своє життя тісненько, регулярно, мов у годиннику, і, махнувши рукою на всякі матримоніальні плани, рішився жити кавалерським життям. У мене була кухарочка — гарна бестійка, брюнетка, очі мов два вуглика, сама як вивірочка, весела, співуча, вертка, огниста. Я жив з нею — не скажу, як брат із сестрою, але взагалі дуже гарно. Правда, по якімось часі вона покинула мене, але замість неї я знайшов другу, — відміна навіть побільшила моє вдоволення, розвернула передо мною широку перспективу дальших, будущих одмін. Ну, скажіть, яка мені неволя була в’язатися? А от же прийшло до того! Фаталізм, та й годі.
— Ну, але вже ж таки мусив сей фаталізм мати якісь конкретні форми? — запитав Рафалович, коли Стальський знов зупинився на хвилю і звісив голову мов лагодячись пірнути в холодну купіль.
— Авжеж, що мав! Ви думаєте, що лихе коли-небудь у клопоті за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви й не надієтеся. Явиться вам у формі знайдених на дорозі грошей, впливового приятеля або службового авансу, — так, як ось мені, грішному. Прослуживши десять літ, я авансував на офіціала, і се був початок мойого нещастя. Вручаючи мені номінаційний декрет, пан президент суду — се було не тут, а у Львові — сказав мені чутливу промову про мої нові обов’язки, про важність мойого уряду і так далі а нарешті випалив: «Іще одно, пане Стальський: ви мусите змінити свій спосіб життя. Тут були на вас скарги за неморальне життя. Я не звертав на се уваги, але тепер то неможливо. Я би радив вам, в інтересах служби, для вашого власного добра, оженитися».
Ну, що я мав йому сказати? Замалював мені рота тими скаргами так, що я тілько поклонився та й пішов. А мій безпосередній зверхник, пан радця, видячи мене посоловілого, сміється та й каже: «Ов, пане Стальський, видно, вам пан президент розтряс сумління, коли ви так попісніли?»
— Я розповів йому все по правді.
«Мусите оженитися, — мовив радця, похитавши головою. — Знаєте пана президента: не послухаєте його в найдрібнішій річі, то вже нагнівається, немовби ви вбили йому рідну тещу. І не то що нагнівається, а будьте певні, що в кваліфікації втелющить вам таке „unzuverlassіg“,[116] що аж закуриться».
— Я знав се. І всі в суді знали пана президента з того боку. Про нього оповідали багато анекдотів, за які річі він писав своїм підвладним «unzuverlassіg» у кваліфікаційнім листі. Коли він іще був у Станіславові, то бувало таке. Бере хтось із судовиків урльоп на день до Львова, до свояків; пан президент дає урльоп і додає: «А прошу пана, не забудьте там купити мені пачку тютюну specіalіtè». Той поїде, вертає, а про тютюн забув. Ого, вже президент півроку не говорить до нього, а потім у кваліфікаційнім листі випише йому всі добрі прикмети: добрий правник, у службі точний, пильний і так далі, — але при кінці таки додасть: «unzuverlässіg». Ну, то ще ад’юнктові чи судді се багато не завадить, а для бідного маніпули така нота — то засуд смерти, запечатання всеї службової кар’єри.
«Що ж мені робити? — говорю я до свойого совітника. — Женитися з якою-небудь служницею?»
«Боже вас борони! Се добило би вас цілковито».
«Ну, то й сам не знаю. У мене нема знайомостей у вищих сферах».
«Дурниця! — мовив совітник. — Нині нема, завтра можуть бути. Досі ви не були нічим, а віднині ви пан офіціал, то вже ніякі двері не запруться перед вами. Коли хочете, я введу вас у дім моєї своячки, там щосуботи буває невеличке товариство, бувають панночки, — ану ж вам котра сподобається».
«О, пан совітник дуже ласкаві! Буду безконечно вдячний».
— Совітникова своячка — то була одна львівська міщанка, каменична пані. В суді знали її дуже добре і не звали інакше, як тілько «цьоця Зюзя». Говорили, що колись се була осібка досить легкого ґатунку, поки один багатий міщанин не взяв її з вулиці і не оженився з нею. Вона віддячилася йому звичаєм таких осіб: своїм поводженням довела його до божевілля, що з часом змінилося в тихий ідіотизм. Як нешкідливого і невлічимого хорого, його віддали в її руки, і вона помістила його в офіцині[117] його власної камениці, у вузенькій холодній комірчині на піддашшю, держала його там не ліпше худобини і доглядала так, що він по кількох літах умер у страшнім запущенню, мало що не з голоду. Тепер се була «статочна» пані, показної туші, гостинна і добродушна, і мала непереможну пасію[118] сватати молодих паничів і панночок. У її салонах бували і пан президент, і мій совітник, і мало що не всі урядники-кавалери з суду, з дирекції скарбу, з пошти, кандидати адвокатури і т. д. Цьоця Зюзя потребувала тілько раз зирнути на кавалера і в тій хвилі відгадувала його смак і вміла підшукати йому партію. Вона раз у раз держала при собі по кілька панночок, якихсь сестріниць,[119] братаниць, кузинок, що їх стягала з різних закутків провінції, звичайно сиріт, незаможних і беззахисних, і покладала свою амбіцію в тім, щоб видавати їх замуж. Говорили навіть, що сама справляла для них шлюбні виправи, а що найважніше, — їх будущим мужам вироблювала своїми впливами різні невеличкі посади, допомагала до авансу, рятувала в клопотах, у дисциплінарках і т. д.
— От тут-то, в салоні цьоці Зюзі, я й пізнав свою будущу жінку. Я танцював з нею мазура, панночка подобалася мені, ми балакали про байдужні речі і розійшлися. В часі другої візити ми розговорилися троха докладніше. Вона була сирота, мала по матері маленький капіталець, скінчила виділову школу і думала йти ще до вчительської семінарії. Ще того самого вечора
