За двома зайцями - Михайло Петрович Старицький

Явдокія Пилипівна (приносить пляшку горілки і чарку). А хоч би й запаніли, так дочку яку маємо!

Прокіп Свиридович. Треба вам якось краще нас величати!

Секлита. Та про мене, хоч і Сєрков чи й Рябков! (До Явдокії Пилипівни). Чого ти з посудиною держишся? Станови її на стіл!

Явдокія Пилипівна. Випий, сестро, чарку, бо ми з старим зараз до вечерні виряджаємось…

Прокіп Свиридович. Та ні на кого й хати зоставити, бо й Химку заслали; то треба заперти.

Секлита. Не турбуйтесь; ідіть байдуже: я сама тут погосподарюю! Самограя притарабаню…

Прокіп Свиридович (до Явдокії Пилипівни). Ну, що ж тепер…

Явдокія Пилипівна (тихо), І душі нема, як ввійдуть Проня; таке буде!

Секлита. Та чого ви там воркочете, старі? Ще не наворкотались? Вам би уже пора скубтися! Та ну-бо, Явдохо, чого це ти надулася, як індик перед смертю!

Прокіп Свиридович. Явдохо! Знайшла Явдо-ху! Скажіть ще Вівдя! Коли б хоч дочка не почула!

Секлита. Та ну вас з вашими витребеньками! Явдохо, чуєш! Чого ти набундючилась? Давай мерщі горілку!

Прокіп Свиридович. Та не кричіть-бо хоч так дуже!

Секлита. Чому ні? Хіба в мене горло куповане?

Явдокія Пилипівна. Тай вуха ж у нас не позичені.

Секлита. Запаніли! Та що балакати: давай пляшку і чарку.

Явдокія Пилипівна. Та чи воно не годиться? У нас така дочка!

Секлита (бере пляшку і палива зараз чарку та є рот). Велика цяця! Носитесь ви з нею, як з бандурою!

Явдокія Пилипівна. Єсть-бо й з чим: вчилась у пенціоні аж три місяці!

Прокіп Свиридович. Не абиде, а у пенціоні!

Секлита. Чули ми вже це, чули! Аж очортіло!

Ті ж і Проня.

Проня (аж руками сплеснула). Так і знала! Що це ви, до нас у гості?

Секлита (знов випива чарку). Як бачиш, небого!

П р о н я. У нас сьогодні не прийомний день.

С е к л и т а. О? Що ж там скоїлось? У мене дуже приємний: усі яблука спродала!

П р о н я. Необразованість! Не розумієте! у нас сьогодні прийому нема!

С е к л и т а. Якого прийому? Хіба нам в некрути кого оддавати?

П р о н я. З вами говорити — гороху наїстись!

Секлета. Їж, серце, та дивись, аби не збубнявів.

П р о н я. Що ж це таке? Прийшла з доброго дива, з великого чуда та й тикається?

Явдокія Пилипівна. Чого-бо ти, сестро, нападаєшся на Проню?

Прокіп Свиридович. Та і «ти» казать не годиться: тепер уже старі звичаї покинули; треба по-модньому поводитись!

П р о н я. Поніма вона у моді толк! (Набік), Господи, як Голохвастов здибається тут з тіткою — пропала я!

Секлита. Начхала я на ваші моди! Ви, здається, зовсім подуріли на старість!

Прокіп Свиридович. Подуріли чи не подуріли, Секлито Пилипівно, а вже до вас позичать розуму не підемо!

П р о н я. Уже б швидче до вашої Пидори обернулися.

Секлита. А таки, небого, до неї б вам обернутись не вадило; єй-богу, спасибі скажете!

Явдокія Пилипівна. Що-бо ти, справді, сестро, верзеш? Рівняєш Проню, що розумні на весь Подол, до якоїсь наймички!

П р о н я. Хіба їй розум завадить!

Секлита. Дуже ви заноситесь перед тіткою, та цур вам! Коли пляшка й чарка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здорові! (П'є). Випийте хоч до мене, Прокопе Свиридовичу, викушайте! Вибачайте, що похопилася перед хазяїна, бо пелька зовсім засохла.

Прокіп Свиридович. Та це вже третя.

П р о н я (до матері). Що ж це ви зі мною робите?

Явдокія Пилипівна. Та я попросю…

Секлита. О? Третя? А я й забула лічити! Ну, викушайте ж! (Палива і подає).

Прокіп Свиридович (дивиться з страхом на Проню). Та воно конечне… (Простяга боязко руку),

П р о н я (до матері). Господи, що ж це? І він почне частуватися?

Явдокія Пилипівна. Годі, годі, Свиридовичу! Не думай!

Прокіп Свиридович. Та одну… уже б час…

С е к л и т а. То це вже вам і чарки не вільно випити? Ха-ха-ха!

Прокіп Свиридович (озирається і чуха потилицю). Одну б!

П р о н я. Бо це не шинок.

Секлита. Хіба в шинку тільки й п'ють?

П р о н я. Раз у раз у шинку, а в образованих домах тільки до обіду! (Бере пляшку й чарку).

С е к л и т а. Та не беріть-бо, а краще підіть, Пронько, до пекарні, та розідміть самоваря для тітки, та й принесіть!

П р о н я. Не діждете!

Явдокія Пилипівна. Що це ви, сестро, вигадуєте? Щоб моя дочка після пенціона та по самовар ходили?

Секлита. Руки не одпали б!

Явдокія Пилипівна. Після пенціона?!

Проня аж тремтить од злості.

Прокіп Свиридович (до Проні), Дай мені пляшку й чарку; я замкну. (Бере, на ходу п'є дві чарки і замика в шафі).

Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні була десь за попихача та й приндиться! Потурайте ще більш вашій Прісьці! Вона вам з великого розуму у голову ввійде!

Проня. Не смійте мене звати Пріською! Не вам мене вчити! Муштруйте свою Галю!

Секлита. Чи ба! Та якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам'ятала!

Проня. Оту й товчіть, а мене вже вчено!

Секлита. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати!

Явдокія Пилипівна. Не вашого, сестро, розуму діло!

Проня (до матері). Та попросіть її на виступці!

Прокіп Свиридович (вертаючись). Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше!

Секлита. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м'яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум'яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (Б'є кулаком об кулак).

Проня. Не злякались і ми вас, бо руки короткі!

С е к л и т а. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану!

Проня (крізь сльози). Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?!

Прокіп Свиридович. Гур, гур, гур! Тепер, Прокопе Свиридовичу, бери шапку та й тікай мерщі з хати! (Затика вуха), ,

Явдокія Пилипівна. Чого це