Фауст - Йоганн Вольфганг Гете

ж на неї все летить…

Вище полум'я зміїться —

Аж до самих верховіть.

Багрянисто палахкоче

Все стовбур'я наголо…

Довга пауза. Спів.

Що голубило тут очі,

Те навіки загуло.

Фауст

(на балконі проти дюни)

То хто там тужить, хто там плаче?

Лінкей виспівує печаль.

Я діяв надто нетерпляче —

Уже бере й самого жаль.

Ну що ж, нехай лип'я згорить те,

Візьметься попелом нехай —

Поставлю башту там і звідти

Дивитись буду у безкрай.

Побачу я нову оселю,

А в ній бабусю і дідка,

Що тихо, раді та веселі,

Там доживатимуть віка.

Мефістофель і Троє Дужих

(внизу)

Прибігли ми у повну ристь,

Пробач! Несем неладну вість.

Ми в двері стук, ми в двері грюк —

Вони защепнуті на крюк;

Один потряс, другий натис —

Вони зірвалися з завіс.

Ми кричимо, ми грозимо,

А впертим ради не дамо —

Такі вдалися вже, мабуть,

Нікого й вухом не ведуть.

Тоді ми годі тих дурниць —

Давай тягти їх силоміць;

Старі, що кпили із недуг,

Із ляку визівнули дух…

Іще у них чужий там був,

Поліз у бійку — смерть добув.

Та поки билось і сіклось,

Жар на солому впав якось,

І запалало все кругом,

Горить костром тим трупам трьом.

Фауст

Чи ви ж моїх не чули слів?

Не ґвалту я — міньби хотів.

Кляну я ваш кривавий чин!

Діліть між себе той проклін.

Хор

Старі слова ізнов збулись:

Перед насильником хились!

Коли ж устав із ним на бій,

Майна й життя вже не жалій.

(Виходять).

Фауст

(на балконі)

На небі змеркло сяйво зір,

Вогонь притих, як ситий звір —

Війнуло вітерцем нічним,

Я чую смалятину й дим —

Непевний вчинок цей спішний!

Та що за привид там страшний?

Опівнічна доба

Виступають чотири сиві жінки.

Перша

Мене звуть Тіснота.

Друга

Мене звуть Нужда.

Третя

Мене звуть Турбота.

Четверта

Мене звуть Біда.[115]

Троє

Тут замкнуті двері — нам ходу нема,

Живе тут багатий — він нас не прийма.

Біда

Я тінню тут стану.

Тіснота

Я димом піду.

Нужда

Пестій і не гляне на мене бліду.

Турбота

Сестриці, сюди вам не вільно ввійти,

Та може Турбота і в щілку вповзти.

(Турбота щезає).

Тіснота

Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!

Біда

Іде за тобою, як завше, Біда.

Нужда

Од вас не одстане ніколи Нужда.

Утрьох

Насунули хмари, не жевріють зорі,

І стайна з простору, де темріє смерк,

Злітає сувора сестра наша — Смерть.

Фауст

(у палаці)

Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;

Якусь чудну, непевну річ вели…

«Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,

І знов зловісна рима «смерть».

Глухий той звук страшну віщує долю…

І досі я не виборовсь на волю.

Коли б зумів я магію прогнать,

Забуть химери чарів і заклять

І сам на сам бороть природи гарт —

Людиною б і справді бути варт.

Таким я й був, поки тих чар не знав,

Поки себе і світу не прокляв.

Тепер тих чар в повітрі аж кишить,

Не знаю вже, де дітись од привидь.

Чи сяє день, поману женучи, —

Мара мене обмарює вночі;

Чи весело додому з поля йду —

Закряче крук, закряче на біду…

Оплутує кругом нас забобон:

То примха десь, то знамення, то сон,

I моторош нам душу обійма.

Щось рипнуло — й нікого мов нема.

(Здригнувся).

Чи тут хто є?

Турбота

Та є, тобі ж чутно!

Фауст

А хто ти, хто?

Турбота

Хіба не все одно?

Фауст

Геть звідси!

Турбота

Ні, я втрапила сюди.

Фауст

(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)

Не заклинай, не накликай біди!

Турбота

Хай нечутна я для вуха,

Та душа мій голос слуха;

В різних постатях встає

Грізне марище моє.

В полі, в морі, завше, всюди

Серцем чують мене люди,

Не шукаючи, знайдуть,

Улещаючи, кленуть.

Чи ти Турботи вік не знав?

Фауст

Я все життя не йшов, а гнав

І брав з нальоту кожну насолоду,

Кидав, що стало не в догоду,

А що пручалося, пускав,

Я лиш жадав, задовольняв жаду,

І знов бажав, і так, мов у чаду,

По світу мчав бурхливо і бентежно;

Тепер іду розважно, обережно.

Доволі вже спізнав я земний круг,

Шкода мені потойбіч зносить дух.

Безумний той, хто в мріях непотрібних

За хмарами шука собі подібних!

Тут твердо стій і пильний зір одкрий;

Допитливим і цей світ не німий.

Навіщо нам до вічності ширяти!

Що знаємо, рукою можна взяти.

Отак мудрець ітиме у житті,

І не зіб'є мара його з путі;

У русі тім йому розкоші й болі,

Й на хвилю він не стане в задоволі.

Турбота

Під моїм страшливим гнітом

Хто б не був, той нудить світом,

Той не бачить за пітьмою

Навіть сонця над собою;

Хоч, дивиться, притаманний —

Дух охмарюють тумани;

Хоч скарбами володіє —

Користати з них не вміє;

В щасті, в горі він страждає,

У достатку голодає;

Всім утіхам і скорботам

Безпорадно каже: «Потім»,

Завше завтрашнього жде він

І в сьогоднішнім не певен.

Фауст

Облиш, улізлива змія,

Ті нісенітниці торочить!

Геть, геть! Літанія твоя

І мудреця, нівроку, обморочить.

Турбота

Він не знає, що робити,

На яку йому ступити:

Пройде трохи по дорозі

І заточиться в знемозі;

В твань улипши, йде все глибше,

Не надіється на ліпше,

І собі, й другим немилий,

Ніби й сильний, а безсилий;

І без віри, й без відчаю

Не живе, а одживає.

Ті вагання, ті змагання,

Бунтування й підлягання,

Підіймання і зривання,

Напівсон, напівчування —

Держать його цупко й стекло,

Щоб зіпхнути врешті в пекло.

Фауст

О привиди зловісні! Ви караєте

Наш рід людський мільйонами терзань

І низку днів байдужих обертаєте

У лабіринт нечувзних страждань.

Від демонів нелегко утекти,

На пута їх кріпкі немає ради,

Та