Вибрані твори. Том III - Бернард Шоу

а також всіляка інша одежа. Поблизу від надвірних дверей стоїть старий стільчик для піаніно. Коло внутрішніх дверей маленький чайний стіл. Манекен в мантії й шапочці кардинала з пісковим годинником в однй руці та з косою на плечі посміхається з холодною злобою до Луї, що, одягнений в блузу молочаря, дуже замазану фарбами, замальовує шматок грезету, який він накинув на свою дружину. Дружина сидить на троні, байдужа до його малювання, але дуже занепокоєна іншою справою, з якою й вдається до нього.

М-с Дюбеда. Обіцяй!

Луї (кладе з благородною спритністю й дбайливістю помазок фарби й відповідає зовсім неуважно). Обіцяю, моя люба.

М-с Дюбеда. Коли тобі треба грошей, ти завжди вдавайся до мене.

Луї. Але це так підло, моя люба. Я ненавиджу гроші. Не можу ж я завжди обридати тобі з грішми, грішми й грішми. Це, властиво, мене й змушує інколи прохати грошей в інших людей, хоч мені й гидко це робити.

М-с Дюбеда. Тож далеко краще попрохати в мене, любий. А то люди мають про тебе зовсім хибну уяву.

Луї. Але я хочу поберегти твоє невеличке майно й здобути гроші своєю власною працею. Не смутися, люба: я можу легко заробити стільки, щоб усе це повернути. На той сезон я сам один улаштую виставку; і тоді вже в нас не буде більше грошових клопотів. (Кладе палітру). Годі! Більше нічого не можна робити, доки не просохне; отже, ми можемо й зійти звідси.

М-с Дюбеда (схродячи вниз, знімає з себе грезет і розправляє свою шовкову сукню). Але ти мені обіцяв, пам’ятай, серйозно й напевне ніколи вдруге не позичати, доки спочатку не попросиш у мене.

Луї. Серйозно й напевне. (Обіймає її). Ах, моя люба, як ти маєш рацію! Як багато важить для мене, що ти тут при мені і стримуєш мене від позахмарних летів. Урочисто заприсягаюся тобі, що з цього моменту я ніколи не позичу жодного пенні.

М-с Дюбеда (в захопленні). От чудесно! А то його лиха клопітлива жінка мучить його й стягує вниз із хмар. (Цілує). А тепер, любий, чи не скінчив би ти тих картин для Макліна?

Луї. О, про них нема що клопотатись. Я майже всі гроші за них вибрав наперед.

М-с Дюбеда. Але ж, мій золотий, через те саме ти й повинен їх закінчити. Нещодавно він питав мене, чи ти справді маєш намір закінчити їх.

Луї. Згинув би він, отакий нахаба! Який диявол підбиває його приставати до мене! Це зовсім розбиває ввесь мій інтерес до найкращої роботи. Я хотів би порушити умову й повернути йому гроші.

М-с Дюбеда. Ми не маємо змоги цього зробити, любий. Ти краще закінчи картини й розквитайся з ним. Мені здається, це помилка — брати гроші наперед.

Луї. Але як би ми мали жити?

М-с Дюбеда. Ну, Луї, це доволі прикро, що вони відмовляються платити, коли їм не віддати роботу.

Луї. Прокляті людці! Вони ні про що інше й не думають і не піклуються, як тільки про ті нещасні гроші.

М-с Дюбеда. Однак, раз вони нам заплатили, то повинні мати те, за що заплатили.

Луї (ласкаво). Ну, годі! На сьогодні доволі вже повчання. Я ж обіцяв бути розсудливим, правда ж?

М-с Дюбеда (обіймає його руками за шию). Ти знаєш, що мені й самій важко тобі дорікати, і що не було й хвилини, коли б я тебе не розуміла, любий, хіба не так?

Луї (ніжно). Знаю, знаю! Я — жалюгідне створіння, а ти — янгол. О, коли б я був досить сильний, щоб постійно працювати, я перетворив би дім моєї любови на храм і створив би алтар, пишніший за все, що можна собі уявити. Я не можу пройти повз крамницю, не почуваючи спокуси зайти в неї й забрати всі найкращі речі для тебе.

М-с Дюбеда. Мені нічого не потрібно, опріч тебе, мій любий. (Вона пестить його, але він обіймає її з такою пристрастю, що вона намагається визволитися). Годі! Будь розсудливий, пам’ятай, що сьогодні вранці до нас прийдуть лікарі. Це велика щедрість від них, Луї, що вони намірились прийти, та ще й усі разом на консиліум до тебе.

Луї (байдуже). О, я сказав би, що це буде прикрасою в їхній кар’єрі — лікувати славетного в майбутньому художника. В усякому разі, вони не прийшли б, якби це їх не цікавило. (В двері хтось стукає). Мені здається, ще не пора, правда ж?

М-с Дюбеда. Ні, не зовсім.

Луї (відчиняє двері й стріває там Ріджона). Хеллоу, Ріджоне! Дуже радий бачити вас. Заходьте.

М-с Дюбеда (тисне руку). Це мило з вашого боку прибути, докторе.

Луї. Ви даруйте, що приймаємо вас тут, справді ж! Ви знаєте, це тільки майстерня; тут нема ніяких вигод для життя. Але ми якось розташувались, дякуючи Дженніфер.

М-с Дюбеда. Ну, я йду звідси. Може, пізніше, коли ви закінчите з Луї, я прийду й вислухаю ваш вирок. (Ріджон доволі вимушено кланяється). А може, мені й зовсім не заходити?

Ріджон. Ну, чому я? Чому ж?

М-с Дюбеда дивиться на нього, трохи збентежена його холодними манерами; потім іде в сусідню кімнату.

Луї (гомінливо). Ну прошу вас, не дивіться так похмуро. Адже нічого страшного не повинно статись. Ріджон. Ні.

Луї. Ну й чудово. Бідна Дженніфер так зраділа вашому візитові, що ви не можете й уявити собі. Вона дуже цікавиться вами, Ріджоне. Бідній жінці ні з ким і поговорити: я завжди малюю в себе. (Дістає ескіз). Ось вам невеличкий ескіз, який я написав з неї вчора.

Ріджон. Вона показувала його мені два тижні тому, коли вперше завітала до мене.

Луї (не засоромившись). О! Вона вже показувала. Господи! Як час летить! Я міг би заприсягтися, що тільки вчора докінчив це. Важко їй бачити, що я так багато малюю картин і нічого за них не приношу. Звісно, я їх наступного року продам досить швидко на своїй виставці, але доки трава виросте, кінь опухне з голоду. Я ненавиджу сам себе, коли вона приходить до мене по гроші, а я нічого їй не можу дати. Але чим я можу зарадити?

Ріджон. Як я розумію, місіс Дюбеда має деяку власність.

Луї. О, так, маленьку: але як може людина з пристойними поглядами тої власности доторкатись? Припустімо, я це зробив би, то як вона має жити, коли б я помер? Я не застрахований, я не маю змоги дістати премію. (Виймає новий ескіз). Як вам