Мартин Боруля - Іван Карпенко-Карий
Входе Трохим
Трохим. Там прийшов Омелько.
Мартин. Який Омелько?
Трохим. Та наш же Омелько.
Мартин. Сам?
Трохим. Сам.
Мартин (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима.) Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату...
Трохим. Він боїться іти в хату.
Мартин. Чи ти не здурів? Чого він боїться?
Трохим. Та коней наших покрали в городі.
Мартин. Як?.. О господи! Нова напасть... Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей.) Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату!
Входе Омелько, босий.
Мартин. Де коні, азіят?
Омелько. Украли.
Мартин. Украли?
Омелько. І чоботи, і кобеняк украли...
Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?
Омелько. Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька.
Мартин. Що ж мені тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було діло?
Омелько. Та так було діло. То як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. ІІослали за горілкою, панич достали сало, курей і прийнялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотів випить повяої і таки випив; випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало і хліб...
Мартин. Мерщій розказуй! Ти з мене печінки витягнеш.
Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зіб'єте з пантелику.
Мартин. Я тебе з ніг зіб'ю і шерсть на тобі вискубу!
Омелько. От я й забув, що казав.
Мартин. Говори, говори, бісова патяка, буду мовчать, говори!..
Омелько. Випив, закусив салом.
Мартин. Ну?
Омелько. У мене з дому було своє сало і хліб.
Мартин (крізь зуби). Чув, чув!..
Омелько. Напоїв коней і хотів спать лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли... Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам'ятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся — не можу голови підвести... Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова, — а голови не видко, тілько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке теліпається, мов хто начепив клунок з піском... Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя... Боже мій! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь... сюди, туд'и -— нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав.
Мартин. Заплакав?
Омелько. Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк...
Мартин. Луципір! А коней тобі не жаль?
Омелько. Та коні знайдуться, бо там якийсь судейський, з мідною бляхою на грудях, списав усе: і як коней звуть на ймення, і до якого полудрабка котра коняка була прив'язана, і полудрабки розгляділи, — усе як слід, я розказав усі прикмети. Записали і те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, —все записали, коні знайдуться!.. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...
Мартин. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндйкя пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужувать мені за коней шість літ.
Омелько. А буду. Таке діло. (Набік.) А хто ж мені одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх і не брав.
Мартин (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку чи візок, запрягай коней, та хоч уночі поїдемо до станового.
Трохим вийшов.
(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов, не печи моїх очей!
Омелько. Та тут ще лист від панича.
Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа!
Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко — боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: “Хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде”. Нате.
Мартин (прочитавши). Що його робить?.. Жених обіщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою... Тут грабіж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омелька.) Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз... Упряж де ти зоставив?
Омелько. Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався.
Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.
Омелько. А коней яких запрягать?
Мартин. Не питай мене!.. І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю!
Омелько. Ну й сердитий... Що то пан! (Пішов.)
Мартин (один). І язик став як кілок, і в роті пересохло!.. А синок... синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п'янствує...
Входе Омелько.
Ти чого знову у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?
Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать?
Мартин. Зви! Проси! Бачиш — дома, хіба тобі повилазило?
Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових дверей.
Палажко! Письмоводитель приїхав... І-і! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матір'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш, та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля... Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син... (До дверей.) А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Декорація та ж.
ЯВА І
Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п'ять
