Пігмаліон - Бернард Шоу

цілім світі було тіки два-три родича, так і ті знать мене не хтіли. А зара’ перевалило вже за пядесять, і всіх же ж годуй. Живи для других, а не для себе — от вам і буржуазна мораль. Ви ка’ете, Еліза вам загубилася. Не бійтеся! Точно вам кажу: вже стоїть десь у мене під дверима. А поки з мене пана не зробили, сама собі заробляла на квіточках, і нічо’, теж якось жила. А тепер пішло-поїхало: зара’ вона, а потім і ви до мене по гроші прийдете. Отак от, Генрі… Так шо готуйтесь: скоро будете й мене по-буржуазному навчать, а то ж мені вже не годиця балакать, як нормальні люди балакають. Отоді ви до мене й заявитесь. Я так думаю, шо для то’о ви все це й підстроїли.

ПАНІ ГІҐІНС. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо, навіщо себе силувати? Від спадщини можна відмовитись, чи не так, полковнику?

ПІКЕРИНҐ. Безперечно.

ДУЛІТЛ (пом’якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога… Так у цьому ж уся й трагедія! Легко вам казать — відмовитись… Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ? Мені вже зара’ приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не випхали. А я ж всьо’о-на-всього смітяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам, — так я б собі шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, знов-таки, смислу нема, бо шо достойним біднякам, шо тим мільйонерам — не позаздриш. Вони на’іть не знають, шо воно таке, жить у свою втіху. А раз мені, недостойному, ніхто нічо’ не плате, то отак я й смикаюсь поміж жебрацькою свитиною й тими трьома тисячами, бодай їм трясця та болячка (даруйте на слові, пані, та ви й самі б на моїм місці не вдержались!). Бо ті три тисячі мене в буржуазію й запхали! Осьо тепер і мечуся між Бацилою буржуазії й Коридою[26] робітного дому. А вибрать робітний дом рука ж не піднімеця. От яку свиню підсунув мені синок ваш! (Замовкає від напливу почуттів).

ПАНІ ГІҐІНС. Я дуже рада, пане Дулітл, що ви не збираєтесь робити ніякої дурниці. Адже в такий спосіб розв’яжеться проблема майбутнього для Елізи. Тепер ви спроможні її забезпечувати.

ДУЛІТЛ (невтішно). От і я кажу! Та ше й, притому, не її одну; і все на оті три тисячі!

ГІҐІНС (підхоплюється з місця). Яка нісенітниця! Він не може й не буде її забезпечувати! В нього взагалі немає на неї прав: я сплатив йому за Елізу п’ять фунтів! Дулітле, чесна ви людина чи шахрай?!

ДУЛІТЛ (сумирно). Всього потрошку, Генрі. Як кожен з нас.

ГІҐІНС. Але ж гроші ви за дівчину взяли! Вона вже не ваша!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, не кажи дурниць. Якщо хочеш знати, де Еліза, то вона в мене нагорі.

ГІҐІНС (вражений). Нагорі?! Ну, я її швидко спущу! (Рішуче прямує до дверей).

ПАНІ ГІҐІНС (встає і йде за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь-но.

ГІҐІНС. Я…

ПАНІ ГІҐІНС. Сядь, любий, і послухай мене.

ГІҐІНС. Ну, гаразд, гаразд. (З розгону падає на канапу й відвертається до вікна). Але могла б сказати про це ще півгодини тому.

ПАНІ ГІҐІНС. Еліза прийшла до мене вранці й розповіла про те, як погано ви обидва до неї ставились.

ГІҐІНС (підхоплюється). Що?!

ПІКЕРИНҐ (встає). Повірте, дорога пані Гіґінс, все це її вигадки. Ми до неї дуже добре ставились. Ми з нею майже взагалі не розмовляли. А вчора перед сном ми розсталися в чудових стосунках. (До ГІҐІНСА). Гіґінсе, може, це ви їй чимось дошкулили, коли я пішов спати?

ГІҐІНС. Якраз навпаки. Це вона поводилася вкрай грубо! Ні сіло ні впало — взяла й пожбурила мені пантофлі межиочі. Причому я ніколи не давав їй жодного приводу до такої поведінки! А тут раптом: бац! Тільки-но я уві йшов до кімнати, не встиг і слова мовити, як вона заліпила мені пантофлями просто в обличчя! А скільки гидоти наговорила!

ПІКЕРИНҐ (вкрай здивований). Але чому вона так повелася? Що ми їй заподіяли?

ПАНІ ГІҐІНС. Здається, я здогадуюся… Дівчина від природи дуже вразлива, чи не так, пане Дулітл?

ДУЛІТЛ. О, так! Серце в неї — наче з воску. Вся в мене пішла!

ПАНІ ГІҐІНС. Ось бачите. Вона до вас обох прив’язалася. Генрі, вона так для тебе старалася! Я бачу, ви зовсім не уявляєте собі, що значить для дівчини з її середовища розумова праця. Чого їй коштував цей іспит! А проте, як бездоганно вона з ним упоралась! І після всього ви повертаєтесь додому і, геть забувши про неї, говорите, як вам усе це надокучило і як ви радієте, що все нарешті позаду. І ти ще дивуєшся, що вона кинула в тебе пантофлями! Та я б тебе кочергою почастувала!

ГІҐІНС. Ми лише сказали, що дуже стомилися й хочемо спати. Більш нічого. Скажіть, Пік!

ПІКЕРИНҐ (знизуючи плечима). Це правда, більш нічого.

ПАНІ ГІҐІНС (іронічно). Ви певні?

ПІКЕРИНҐ. Абсолютно: більш нічого.

ПАНІ ГІҐІНС. Навіть не подякували їй, не сказали доброго слова, не похвалили за те, що вона так блискуче виконала своє завдання?

ГІҐІНС (нетерпляче). Вона й без нас це знала. Якщо ти маєш на увазі привітальні промови, то ми їх справді не виголошували.

ПІКЕРИНҐ (відчувши докори сумління). Можливо, ми виявили до неї не досить уваги? Вона дуже сердиться?

ПАНІ ГІҐІНС (вертається на своє місце за письмовим столом). Боюся, вона вже не повернеться на Вімпол-стріт, а надто тепер, коли