Глитай, або ж Павук - Марко Кропивницький

«Вернись, — кажу, — чи ти чуєш? Куда ти так чимчикуєш?» «На вулицю, моя мати, З парубками жартувати». Танцювала, дріботіла, Доки спати не схотіла. Прокинулась та по хаті Пішла знову танцювати… І ногами вибивала, І словами примовляла: «Сюди, сюди, паруб'ята, В мене хусточка квітчата І спідниця із китайки, Хвартушина з каламайки! По базару я ходила, Черевички там купила… Хлопці, хлопці, всі до мене, Чорні бровенята в мене…» Ой дуб-дуба-дуба-дуба! і т. д.

Проходять.

С т е х а (одна). Співайте, танцюйте, щоб живіт обдурить, бо дома злидні чекають!.. Повечеряєте хліба з водою та води з хлібом, подякуєте господеві «за його щедру милость до нас!», і вийдете на вулицю, і знов заспіваєте, і загукаєте, і злидні забудуться. Живучий люд, живуча молода сила: хліб та вода — от і вся їда! Завтра знов за тяжку працю: на гаряче сонце, на спеку, спину гнути, ніженьки томити, рученьки мозолити, кривавим потом умиватися!.. Веселе життя!.. (Задумалася). Багато людей родяться і помирають у нужді та в злиднях, а й не нарікають на свою долю, тілько я, грішниця, не стерпіла забарної голодної смерті, тілько я злякалась убожества і задумала підвести на гріх рідну свою дитину!.. Дочка збожеволіла, а я, мов неприкаяна, тиняюсь, мов звір, визираю Андрія, щоб помститись на йому за мою Олену!.. Проклятий Андрію, пекельна душа!.. Через тебе і я загибати мушу!.. О боженьку мій милий, покарай же мене, покарай!.. (Падає перед хрестом).

Чути за лаштунками пісню.

(Пізнала голос Андрія і мов збожеволіла). Що я чую? Його голос! Співає, радіє, що смерть з собою несе!.. О боже, дай мені сили розшматувати ту гадину!..

ЯВА 7

А н д р і й  співа за лаштунками і вже укінці виходить на кін.

Щука-риба в морі Гуляє доволі, А удовин син хороший, Та нема ж йому волі. Тілько ж йому волі, Що в чистому полі Осідлає кониченька Та гуляє доволі. Гуляє-гуляє, Ніхто не спиняє, Та тілько ж йому сивий соколонько Над головонькой літає. «Сивий соколоньку, Ти високо літаєш, Чи далеко мого сина В ватазі видаєш?» «Твій син на могилі Коня попасає, Та тілько ж йому сивий соколонько У головоньці ськає!»

Виходить Андрій, одягнений по-дорожньому, з клунком за плечима і з палицею.

А н д р і й (зняв шапку). Слава тобі, милосердному, що довів мене благополучно до рідного села! (Приглядається). Щось стоїть!.. Невже Олена? Я писав їй, щоб у суботу мене сподівалась! Олено, ти?

С т е х а (підходить до нього). Ні, це я, мій любий зяте!

А н д р і й (зрадів). Здрастуйте, паніматусю! А чому ж Олена не вийшла? Може, хвора, заслабла? (Хоче поцілувати її руку).

С т е х а (відпихає його). Геть, іроде!

А н д р і й. Паніматко, що це з вами? Кажіть, кажіть: у вас щось страшне на думці?..

С т е х а (стовбеніє). Ні, це не Андрій, це мана!..

А н д р і й. Бог з вами, паніматусю! Придивіться до мене, хіба ж я так дуже змарнів, що не пізнаєте?.. Та і як не змарніти? Тяжка робота, аж заслаб був; і таки за Оленкою дуже скучив: здається, що, якби мав силу, вітром би летів! Я й не знаю, що зо мною буде, як побачу свою вірную, свою любую дружину! Ходім, мамо, швидше додому, серце поривається і як не вискочить з грудей!.. Що, дуже зраділа Оленка, як прочитала лист від мене? То я,