«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

— Ось судовий наказ! — мовив комісар, подаючи йому піваркуш паперу.

Євгеній поблід. Літери скакали у нього перед очима. Серце билося сильно то знов хвилями немов зовсім завмирало в грудях. Тільки по страшенних зусиллях він здужав прочитати в наказі фатальні слова: «наслідком сильного підозріння о сповнення злочину з § 136 закону карного».

— Що? — промовив він ледве чутно, задихавшись зі зворушення. — Злочину з § 136? Себто убійства? Се що за невчасний жарт!

— Ні, пане, не жарт! — мовив староста. — Сеї ночі сповнено страшний злочин на особі Стальського. Не заперечите, що ви знали його. Не заперечите, що сеї ночі ви мали з ним не дуже дружну стрічу. Не заперечите, що з його жінкою…

— Пане! — скрикнув Євгеній, і вся кров збіглася до його серця, і його руки задрожали.

— Ну, та се не моє діло, — байдужно мовив староста. — В суді будете толкуватися. Поліція, відвести його!

Всі зібрані стояли ні живі ні мертві. Хоча дальші не чули й не розуміли нічого, що тут діялось, але всі чули, що твориться щось погане. Євгеній тим часом відзискав свою притомність духа.

— Дорогі браття! — обернувся він до селян. — Мене арештують. Не знаю, яким дивом я попав у підозріння, що нібито я сеї ночі замордував чоловіка, з яким учора мав сварку. Кленусь Богом і сумлінням, що я не винний. Але коли суд велить ув’язнити мене, то я не можу спротивитись. Маю надію, що моя невинність швидко виясниться. Для того розстаюсь з вами зовсім спокійно. Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тішилися з нашого занепаду. А тепер бувайте здорові! Радьте спокійно далі. Я піду, куди мене тягнуть. Чисте сумління додасть мені сили знести й сю тяжку пробу. Прощавайте!

І в супроводі поліціянтів він зійшов із подіум і вийшов. На вулиці ждали санки, на які посаджено Євгенія; поліціянти сіли по обох боках його; коні рушили, і швидко снігова курява закрила санки перед очима селян, що цілою купою виринули з заїзду, проводжаючи очима Євгенія.

Настрій віча по відході Євгенія був подібний до настрою в домі, з якого винесено мерця. Пан бурмістр сидів на президіальнім кріслі ні в сих ні в тих, селян багато вийшло за Євгенієм і не вернуло вже назад, а тих, що лишилися, сверлував пан староста своїми проникливими очима, немов запитував їх, що, властиво, тут роблять і на кого ждуть. Перший очуняв о. Зварич. Він попросив голосу і предложив селянам внесок: з огляду на несподівану сьогоднішню пригоду розійтися і, не забуваючи того, що ухвалено нині, агітувати далі за вічем, яке буде скликане, скоро тільки обставини позволять на се. Він закінчив словами заохоти і надії, що пригода, якої жертвою зробився Євгеній, швидко мине і не принесе ніякої шкоди народній справі ані народному рухові в повіті. Ся промова підбадьорила зібраних. Зваричів внесок прийнято, і віче замкнено, тим більше, що жиди, які буцімто мали обговорювати ще вибори до кагалу, всі пішли до міста зараз по виведенню Євгенія. Так скінчилося те перше повітове віче. Живо розмовляючи, йшли селяни купками з Вигоди до міста. Староста з бурмістром поїхали передом у фіакрі. Свіжий факт арештування адвоката, та й то ще підозреного за вбійство, усунув набік усякі інші теми розмови. Бурмістр розпитував про деталі, про обтяжливі моменти, які вказали конечним арештування. Староста чув себе якимсь невдоволеним, мов потрохи винуватим, толкував, вияснював.

— Боюсь, що панове перехопились! — хитаючи головою, мовив бурмістр. — Се ж не дрібниця. Адвокат не втікав нікуди.

Можна було підождати, вияснити справу ліпше. Адже се арештовання наробить гомону в цілім краю. І — прошу вірити — не в самих тілько руських сферах повстане думка, що се тенденційне арештування.

— Тенденційне! — мов ужалений, скрикнув староста. — І з ваших уст чую се, пане бурмістру!

— Доказ, як швидко, сама собою, насувається така думка. І коли нема абсолютної певності, що Рафалович винен, — а я боюсь, що такої певности нема, — то се готово вийти на нову компромітацію наших властей.

Староста понурив голову і замовк.

Коли доїжджали до ринку, фіакер спинився у вулиці проти Ваґманового помешкання. Вулицю залягла густа купа народу, серед якої видно було високу стать Шнадельського, що, блідий, розхристаний, говорив щось живо і голосно.

— Що се таке? Що тут? — скрикнули рівночасно оба достойники, на різні боки зіскакуючи з фіакра.

— Жид повісився, — відповіла якась перекупка.

— Що за жид?

— Властитель камениці.

— Ваґман?

Бурмістр одним скоком був коло Шнадельського. Сей з якимсь гарячковим запалом говорив — швидко, уриваними фразами, обертаючись на різні боки:

— Але ж нема півгодини… Притисло мене, конче потрібно було грошей. Приходжу, сінешні двері отворені, а від покою замкнені… Жінка десь виїхала і досі не вернула. Служниці також нема… Крізь дірку від ключа бачу: стоїть насупроти під стіною. Кличу, стукаю — не рушається. Поліція мусила посилати по слюсаря, бо двері замкнено знутра, ще й ключ витягнено. Розуміється, що сам!

Староста вже був усередині, де урядувала поліція, і по кількох мінутах, вислухавши реляції ревізора і не приписуючи справі ніякого більшого значення, побіг до президента суду, щоб порозумітися в справі арештованого Рафаловича.

В президентовім передпокою він застав Шварца. Сей оповів йому, що прийшов сюди з паном маршалком, який, власне, є у президента, що пан президент послав, власне, за слідчим суддею і що він, Шварц, може служити щодо сеї справи деякими поясненнями. Потім староста ввійшов до президіального бюра.

— А ось і пан староста! — скрикнув весело пан маршалок. — Ну, що ж чувати?

— Якийсь феральний[279] день сьогодні, пане маршалку! — мовив староста. — Власне, довідуюся, що наш любенький Ваґман повісився.

— Що? Ваґман?

— Повісився?

— Так, повісився. В своїм покою. Коло своєї каси, яку лишив отвореною.

— Але, може, то знов яке вбійство? — запитав президент.

— Ледви. Ані слідів мордовання, ані слідів рабунку не знати. Зрештою, тіло взяли до обдукції,[280] а поліція веде слідство на місці. Але, повторяю, убійство дуже сумнівне. Двері покою замкнені були зсередини, і ключ лежав насеред покою.

— Насеред покою? Чому не в дірці? — завважив президент.

— А в касі, здається, не бракує нічого. Зрештою, побачимо, що скаже поліція. Та що там! Не велика птиця Ваґман. Одною п’явкою менше в повіті.

— Ну, так. А все-таки се самовбійство видається мені загадковим, — мовив президент. — Ваґман не виглядав на чоловіка, що носиться з самовбійчими думками.

— Навпаки, — закинув маршалок. — Від часу, як умер його син, ходив засумований. Кажуть, що журився дуже, плакав по ночах. Можливо, що се й доконало його.

— Можливо, — в