«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.
— Що се ви говорите? — дивувався Євгеній.
— Пан ліпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.
— Та пощо би я мав те все робити?
— Пан ліпше знають.
— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
— За того, ким пан є направду.
— А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо, збираючися з усею силою свого духу, сказав твердо:
— Антихрист.
У Євгенія похололо в серці — не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
— Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! — мовив він лагідно. — Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
— І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
— Але відки ж ви се знаєте, що се, власне, я?
— Знаю, відки знаю.
— Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
— Певно, що ні.
— Значить, вам наговорив хтось.
— Наговорив чи не наговорив… А сказав такий, що мусить се знати.
— Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
— Не скажете? Ану закляніться Божим ім’ям.
— Їй-богу, не скажу.
— Ну, так знайте… Отець місіан мені сказав, — прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.
XXVІІІ
Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Ваґманової спальні, держачи капелюх у руках. Ваґман сидів на простім дерев’янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації[176] і пооковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов’язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію[177] з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
— То, кажете, з Буркотина хлопи? — допитував Ваґман у Барана. — Напевно з Буркотина?
— Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
— Ну, і що ж казали?
— Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.
— Овва! Овва! — цмокнув Ваґман. — Ну, і що далі?
— А нині рано сам маршалок був.
— Що?
— Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
— Овва! — скрикнув Ваґман, чудуючись.
— Балакали щось, але не дуже довго.
— Ну, ну!
— Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
— Що то за пані?
— Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
— Стальського жінка? Плакала перед ним?
— Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
— Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
— Поїхав о п’ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
— Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
— Та нічого.
— Не був ніхто у вас?
— Був пан Шварц.
— Хто? Пан…
— Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
— А він чого хотів?
— Питав за вами.
— За мною?
— Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
— А ви що сказали?
— Я сказав, що ні.
— А пощо йому треба се знати?
— Не знаю.
— А про адвоката не питав нічого?
— Та питав. Чи багато людей до него приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?
— Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув!
— Він казав, що розвідує се все не для себе, а для пана старости.
— Що? — аж скрикнув Ваґман, схопився з крісла і почав ходити по тіснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
— То байки. Найліпше не боятися їх. — І, обертаючися до Барана, він дав йому кільканадцять центів і мовив: — Не бійтеся нічого. Він тілько страшить вас. Ані староста, ані Шварц не зробить вам нічого. Кажіть: не знаю, не моя річ — та й по всьому.
З тим і вийшов Баран від Ваґмана. Він так привик говорити свойому господареві всю правду, що тепер почував правдиву гризоту сумління, затаївши перед ним найважнішу подію минулого тижня: свою сповідь у отця місіонаря і одержану від нього звістку, що адвокат, який жиє під одним дахом із ним, — се антихрист у власній особі, що він незабаром почне збирати народ і печатати всіх своєю печаткою і всі попечатані пропадуть навіки. Ся звістка страшенно мучила його. Він майже щоночі в часі молитви діставав нападів епілепсії, а в полудне від дванадцятої до першої «мусив» відбути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чимраз більше утверджувалася думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить впору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Ваґманові він не важився — адже Ваґман невірний жид, готов висміяти, а може, навіть нагнати його зі служби. Нинішнє поводження адвоката, коли він виявив йому своє підозріння, не розвіяло його певності, а сміх адвоката при згадці про отця «місіана» видався Баранові якимсь страшним, пекельним сміхом і пройняв його морозом.
«Так і є! Се несамовитий чоловік! Недаром мене при нім так щось за серце стискає. І запах якийсь від него йде — зовсім як сірка. І очі у него… Треба пильнувати його! Баране, не дайся!»
І, чуючи в кишені кільканадцять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей — міщан і міщанок, що сиділи за столом, п’ючи пиво з гальб[178] і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу і велів дати собі чарку горілки. Поки він пив її, з сусідньої кімнати виглянув Стальський.
— А, Баране! — гукнув він. — Добрий вечір!
— Дай Боже здоровля пану! — відповів Баран, обтираючи вуси від горілки.
— Ходи-но сюди, щось маю тобі сказати!
— Е, що там казати. Найліпше, якби пан казали от шинкареви дати ще одну шнапатирку.[179]
— Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!
Баран увійшов до сусіднього тісного закамарка, де був тільки