«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Він схопився з ліжка і почав одягатися. Якась тривога обхопила його. Повітря сеї комнати давило його, він потребував свіжого повітря, широкого простору, щоб не задушитися. Але, одягшися, він почув себе таким безсильним, таким нещасним, що мусив сісти на крісло коло столика. І нараз у його голові забулькотіли нові думи, понеслася їх течія зовсім у противнім напрямі, ніж досі.
«Варвар я! Погань! Нелюд! Адже вона божеволіє з терпіння, сама не знає, що з нею діється! Адже, побачивши мене, вона мов остовпіла, нездібна була слова промовити. Адже він знущається над нею, кождим словом шпигає, кождим позирком ранить, кождим рухом топче її. А я дивлюсь, як вона треплеться і мечеться з болю, і смію критикувати її рухи! Я, проклятий естетик, роздебендюю:[170] сей рух смішний, сей вираз тупий, сі слова недоладні! Боже! Та невже ж у мене нема ані крихітки серця? Невже разом з любов’ю я стратив здібність до простого людського співчуття?»
Дрож пройшла по його тілі. Пропасниця забігала по нервах. Зуби зціпилися, і він, ухопивши в обі долоні розпалене чоло, похилився над столом. Довго він сидів отак і сам не чув того, коли з його очей полилися пекучі сльози. Йому зробилося легше від них, і в міру як легшало на душі, сльози лилися, капали на стіл, розливалися калюжками, текли річкою, поки не дотекли до краю стола. Тут вони сперлися якийсь час на острім канті. Але з очей набігали все нові і нові краплі і доливали річечку, і ось вона перемогла кант і рясним градом крапель бризнула на підлогу. Євгеній не чув того. У нього в серці робилося якось холодно, тихо, мов там залягала велика порожнеча. Думки зупинилися, течія образів у фантазії зупинилася, воля лежала зомліла.
Голосне стукання до дверей салону розбуркало його з того душевного зомління, примусило встати з місця і отямиться. Машинально він обтер очі рушником, вийшов із спальні, замкнув її за собою і, промовивши «Прошу ввійти», наблизився до дверей салону і відімкнув їх. Двері широко отворилися, і в отворі стояв пан маршалок Брикальський, вистроєний, пахучий, блискучий, усміхнений, щасливий.
— Чи можу ввійти? — запитав кланяючись.
— Але ж прошу, прошу, — відповів Євгеній і також легенько вклонився.
XXІV
Пан маршалок стояв хвилину в дверях. Його лице ясніло якимсь незвичайним блиском, очі горіли, на устах тремтів щасливий усміх, готовий, бачилось, в одній секунді зірватися бурею і вибухнути веселим, сердечним реготом. Потім він широко простер руки і кинувся на Євгенія.
— Ха-ха-ха! Коханий меценасе! Позволь, нехай обійму тебе! Ха-ха-ха! Почтива душе! Ну, дай же поцілувати себе!
І він стискав, майже душив Євгенія в своїх обіймах, не зважаючи, що сей з зачудуванням зробив крок узад, хоронячись перед вибухом його щирості, що відкрив уста для протесту і навіть руками силкувався легенько відсторонити пана маршалка, від якого зовсім не надіявся такої інтимності.
— Але ж ні, ні, не пручайся! Не можу здержатися! Таку радість, таку приємність, таку розкіш, яку ти справив мені — золота душе! — я мушу, мушу!..
І він ще раз обняв, ще раз притиснув Євгенія до своєї груді, ще раз прихилив йому до лиця свою напомадовану ріденьку чуприну.
Євгеній пересилував себе і почав усміхатися.
— Пан маршалок, як бачу, приходять до мене в подвійно проступнім намірі.
— В подвійно проступнім? Ха-ха-ха! Зараз видно юриста! Прошу прошу! В подвійно проступнім? Як се маю розуміти?
— Проста річ. Пан маршалок кидаються на мене дійством — се один проступок, а в додатку хочуть вмовити мене, що я сам тому причина, що я, так сказати, моральний справець того проступка.
— Чудово! Чудово! Ха-ха-ха! Ну, але жарт набік. Добрий день, пане меценас! Вашу руку! Так. Здорові, дужі, веселі, енергічні — надіюсь, надіюсь… Світ перевертаєте, суспільність реформуєте — так і слід, так і слід. У вас сила — Platz fur dіe Jungen![171] Нас, що пережили своє, — набік! Під ноги старе порохно! Нехай не заваджає!..
— Поки що — прошу сідати, — промовив Євгеній, якому пан Брикальський не давав прийти до слова.
— Дякую, дякую. Отже, так! Се ваша робітня, — мовив він, переводячи дух і роззираючись довкола. — Даруйте, що вас тут нападаю, та й ще в такій вчасній годині. Був у вашій канцелярії — там замкнено. Сторож сказав мені, що ви ще нагорі. «Дай, — думаю собі, — відвідаю того льва в його леговищі.»
— Дуже вдячний за честь.
— Але ж навпаки, навпаки! Я дуже рад. Здавна бажав відвідати вас у вашім sanctіssіmum,[172] в тій кузні, де, властиво, виковуються ті плани…
— Пан маршалок іронізують. Я собі простий адвокатина. Куди мені до якихсь планів? Як бачите, жию попросту, заробляю на хліб, удержуюся сяк-так при теперішнім порядку і зовсім не почуваю в собі ані сили, ані охоти на суспільного реформатора.
— Га-га-га! Говоріть, паночку, говоріть се кому іншому, не мені! Я також дещо троха знаю. Го, го, і очі маю, і вмію ними бачити! А у нас, що стоїмо на вищому щаблі, дуже тонке чуття на кождий найменший рух, який проявляється внизу.
— Чи тілько часом вашої власної дрожі не приймаєте за якийсь страшний і ворожий вам рух? — промовив трохи терпко Євгеній.
— Ого, пан меценас починають підпускати шпильки! Ну, ні, мене тим не вколете! Я чоловік загартований. Але скажіть, зробіть ласку, що властиво за ціль має той ваш дотепний — мушу се признати, що дуже дотепний, — жарт з тими хлопами?
— Жарт з хлопами? Не розумію, про що пан маршалок говорять.
— Ха-ха-ха! — знов розреготався пан маршалок. — Оце правдивий гуморист. Пустить «віца»,[173] а сам ані не моргне, ще й удає, буцімто нічого й не знає.
— Пан маршалок ставлять мене в клопітливе положення. Я признаюся, що дуже люблю «віци» і рад би також посміятися, але, їй-богу, не знаю, про що йде мова.
