Хазяїн - Іван Карпенко-Карий

Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.

Марія Івановна. Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.

Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!

Пузир. Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я посидю з вами.

Соня (цілує його в руку). Як вам їздилось, таточку?

Пузир. Нічого, добре.

Марія Івановна. Що це ти зробив?

Пузир. А що?

Марія Івановна. Бороду підрізав, чи що?

Соня. І справді… Для чого ви, таточку, підрізали бороду?

Пузир. Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?

Соня і Марія Івановна. Ні, нічого!

Пузир. Ото сліпі! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?

Марія Івановна. Хрест!

Пузир. Хрест! Та який хрест?

Соня. Орден.

Пузир. Станіслава второй степені на шию!

Феноген (підходе). Дозвольте поцілувать!

Пузир. Цілуй!

Феноген цілує орден.

Получив награду за приют.

Марія Івановна і Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цілують.)

Марія Івановна. А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?

Пузир. Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден на шию — розумієш?

Марія Івановна. Розумію і бачу, що на шиї…

Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?

Марія Івановна. Тепер розумію: щоб видно було орден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?

Марія Івановна. Боже, як гарно: зовсім другий чоловік!

Феноген. Так наче ісправник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов по ділу в магазин до Петра Тимофіевича… От де торговля так торговля: людей, людей — протиснутись не можіш… п'ять магазинів, гуртовий склад — і скрізь повно купця.

Марія Івановна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге… І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причепилися, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!

Марія Івановна. А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!

Пузир. Петрушка!

Входе хлопець.

Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.

Хлопець бере у Феногена покупку і пальто та несе у хату.

Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)

Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава богу!

Соня. Ні, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хліб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хліб!

Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрізь у хазяйнів, по всіх ікономіях, дочко, однаковий — отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, біліщим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смашний, і не тревний[12]. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!

Соня. Та це не хліб, тату, це кірпич!

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе.)

Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать