Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

— Дивна машинерія, — показав, — таких пістолетів я ніколи не бачив. Мабуть, колишня зброя, тепер уже, так би мовити, музейний експонат.

Славко простяг руку:

— Дай гляну! Я бачив недавно такі пістолети. Він уважно подивився на знахідку, пояснив:

— Німецький! Тільки не теперішніх німців, а отих, що приходили на Україну у 1918 році. Кайзерівці їх носили. Офіцери.

— Звідки ти знаєш? — запитав Іван.

— Знаю, — відповів Славко, — батько такий пістолет в лежаку після громадянської замурував.

Юрко уважно розглядав мідні кружальця. І ромбики, і такі кільця є в кімнаті Червоної красуні. Отже, цей водозлив і підземелля з'єднані між собою. Тільки таємниця і ромбиків, і кружалець поки що невідома. Як її розгадати? І йому пригадався сон, розмова з Червоною красунею, її порада запитати про таємничі підземелля. А в кого — не встигла сказати. Невже в селі є люди, які щось знають про підземелля, про те, як проникнути в глиб таємничого, сповненого несподіваних загадок давнього кам'яного лабіринту?

Пройшли ще метрів п'ятдесят. Іван зупинився, промінь ліхтарика вперся в кам'яну брилу. На ній чітко виднівся портрет молодого русявого воїна. На ньому не було шолома. Густе, кучеряве волосся вільно спадало на широкі плечі, прикривало кольчугу, прикрашену мідними зірочками, такими, якими були всіяні стіни та стеля Зоряної кімнати. Руки воїна лежали на руків'ї довгого, блискучого меча.

— Оце той воїн, — прошепотів Гончар, — Молодий. На ньому кольчуга з мідними зірочками. Я ж казав! Виходить, що у водозливі є три портрети, все одно, як у билині «Три богатирі», Тільки тут один літній, другий молодший, а третій — юний воїн.

Юрко підійшов ближче. Його очі радісно зблиснули. Зірочки! Нарешті! Правду, мабуть, писав Сиволап у своєму щоденнику, що він, потрапивши в кімнату Червоної красуні, міг, при бажанні, проникнути в приміщення колишнього будуару. Дивно. Як же звідси, з Кам'яного водозливу, потрапити в приміщення Червоної красуні? Там же ніде немає мідних блискіток, крім тих, що в квадратній кімнаті та відкривають вихід до старих каменоломень.

Іван колупнув нігтем одну зірочку, другу.

— Мідні! — прошепотів. — Тут їх і зубилом не вирубаєш! Колись учитель Олександр Васильович водив нас на екскурсію в старі каменоломні, в оті, що за підземним монастирем, і там я теж бачив такі мідні візерунки. Тільки не було ніяких портретів. Кам'яна стіна і на ній блискітки.

— Ходімте додому, — запропонував Вовка, — мені ще сьогодні сіно треба з болота перевезти.

— Ні, хлопці, — тихо мовив Іван, — підемо далі. Я позичив у німців п'ять автоматів і лишив їх біля грота Привидів. Треба забрати — скоро пригодяться.

Нарешті вони дійшли до кінця водозливу. У кам'яній стіні виднілися старезні іржаві дуги, що правили за східці, пофарбовані колись зеленою фарбою. На них і зараз виднілися її залишки. По них можна було піднятися до кам'яної стелі, на якій чорніла масивна залізна ляда з великим грубезним кільцем. На ляді теж виднілися залишки зеленої фарби.

Іван освітив її ліхтарем, прошепотів:

— Звідси можна пробратися в грот Привидів, а з грота на подвір'я палацу. Я нещодавно навідався туди і розжився на п'ять автоматів.

Автомати ті стояли у кутку, прихилені до стінки. Іван подав їх Юрку, Вовці, Славку, ще два накинув собі на шию:

— Треба забрати, бо тут іржа почне їсти.

Тепер можна було спокійно залишити загадковий водозлив. Все, що хотіли побачити — побачили. Шалена радість розпирала Юркові груди: він знає, як з таємничого кам'яного тунелю можна проникнути в кімнату Червоної красуні. Досить йому натиснути на потрібні мідні зірочки, і в кам'яній стіні відкриється прохід. Він і виведе його до бібліотеки, до тих приміщень, де зараз перебувають партизанські розвідники. Хай би подивилися на таке чудо Іван та Славко, хай би й вони збагнули загадку мідних блискіток, тільки не має він права обмовитися жодним словом про секрет Зоряної кімнати. І Вовка не подає виду, що йому відома загадка мідних блискіток.

Юрко мимоволі затримав погляд на Вовці. Змарнів хлопець, схуд за останні дні, став мовчазним, непривітним, ніби затамував у серці якесь пекуче горе. «Треба буде поговорити з ним, — подумав, — може, біда яка».

Коли виходили з водозливу, Юрко мимоволі зупинився біля бородатого воїна, отого, що стояв на варті з мечем та списом, поглянув на його мужнє обличчя. Скільки віків стоїть він на своїх незмінних чатах?

Іван забрав у хлопців автомати, сховав у кущах, і вони повернули до Прип'яті. Перейдуть Грабів яр, а за ним луки і село. Ще на узліссі до них долинули вигуки:

— Лівою! Лівою! Лягай! Приготувати гранати! І в атаку! Оточуй! Підтримуй кулеметним вогнем!

Хлопці зупинилися. Гончар швидко, як кіт, видерся на дуба, приклав дашком долоню до чола. На луках, неподалік Прип'яті побачив, як по отаві перебігали німці і поволі наближалися до Самусевого лісу. Високий цибатий есесівець голосно командував, і солдати, як заведені, марширували, падали, підводилися, знову падали і, ніби ті вужі, поволі наближалися до лісу. Знову пролунала команда, і на узлісся полетіли гранати. Високо в повітря піднялися чорні стовпи землі та диму. Понад лугом стояв ряд есесівців з автоматами на грудях. Вони байдуже спостерігали за солдатами в блідо-сірих мундирах, перемовлялися між собою, поглядали на недалеку широку річку. На березі водії мили довгі фургони, набирали у білі алюмінієві відра воду і виливали її на величезні колеса.

Іван спустився на землю, сказав заклопотано:

— Фашисти! Ходімо мерщій звідси, бо сюдою нам додому не пройти. Повно есесівців.

Берегом річки Купельниці вирішили дійти до Червоного хутора. Звідси польова дорога доведе до села. І ніхто не подумає, що хлопці були в лісі, бо з Шляхетського болота жодна людина не відважиться піти в Самусів бір через небезпечне мінне поле.

Стомився Юрко після