Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

— Ну, ну, розкажи, — попросили хлопці Івана. — І ти бачив те підземелля, не вигадав дід?

— Звісно бачив, — підтвердив Іван. — Я ж казав, що був у тому підземеллі і черевики нові порвав. Тільки черевики — це ще півбіди, а далі трапилося з нами справжнє лихо. Пішли ж ото з Василем обслідувати той водоспуск, чи, правильніш сказати, підземний тунель. Трохи розкопали вхід, розчистили, бо був майже зовсім завалений та замулений. Виднілася лише невеличка щілина, в яку боком могла просунутися людина. Василь прихопив ліхтар «летючу мишу», став оглядати кам'яну споруду. Під ногами баговиння і вужі шиплять. Так і звиваються на кожному кроці. Пройшли ми ледве не весь той тунель і побачили на стіні портрет молодого воїна у сталевій кольчузі, а на ній мідні зірочки сяють.

— Які зірочки? — не втерпів Юрко. — Де?

— Кажу ж, на стіні водозливу, на камені портрет намальований, а його кольчуга і прикрашена тими мідними зірочками. Бляшки такі…

Вовка, почувши розповідь про мідні зірочки, поглянув на Юрка, непомітно приклав палець до вуст, мовляв, дивись, не промовся про Зоряну кімнату.

Іван же тим часом розповідав далі:

— Василь і заходився виколупувати ті зірочки ножем. Тут треба поспішати, щоб устигнути в кіно, бо я з Надею домовився, а він мов прикипів до тих бляшок. Як не старався, а жодної не зміг виколупати. Посковзнувся на камені і розбив ліхтар, яким присвічував. Ледве ми вибралися з того кам'яного тунелю.

— Цікаво подивитися на той водозлив, — схвильовано мовив Юрко.

— Навіщо він тобі? — знизав плечима Гончар.

— Просто хочу подивитися на мідні зірочки, на портрет воїна. І взагалі цікаво.

— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Гончар. — Одне старе каміння мохом поросло. Я розпитував діда Нечипора про той водозлив, так він розповів, що колись, дуже давно, побудували підземний хід, щоб рятуватися під час ворожої облоги. Як уже нема сили втримати фортецю — виходь з неї таємним виходом. І припаси привозили через той тунель. Нема, кажу, там на що дивитися. Старі виробки, і тунель той, як давня виробка.

В бліндажі запанувала мовчанка. Було вже далеко за північ, і хлопців хилило на сон. Юрко ж напружено думав про той старий водозлив у Грабовому яру та мідні блискітки на постаті древнього воїна. Тепер йому все стало зрозуміло. Це ж про цей «брудний і страшний» водоспуск згадував петлюрівець Сиволап у своєму щоденнику, коли бідкався, як йому нелегко доводиться пробиратися через кам'яну трубу, залиту багнюкою, до кімнати Червоної красуні. Звідси він проникав і в приміщення колишнього будуару. «Якщо це так, — міркував Юрко, — то тепер з Грабового яру партизанські розвідники вільно зможуть пройти і в бібліотеку, і в фашистську фотолабораторію. І там захопити знімки шпигунів. Дивно як буває. Змалку сходив він з краю й до краю Грабів яр і нічого не знав про це. Ніколи, жодним словом і мати не згадувала про водоспуск. І тато не розповідав про нього. Не позначений він і на давніх пергаментах. Є там підземні ходи, окреслено різні приміщення, а про тунель від грота Привидів до Грабового яру — жодної згадки. Невже й ті, хто креслив план підземелля, не мали ніякої уяви про цей водоспуск? Хто ж тоді монтував мідні блискітки на кам'яній стіні? І раптом Юрко пригадав, що бабуся Улита розповідала, як пан Хоткевич наказав її батькові поставити мідні зірочки на портреті якогось воїна і сказав, що це буде дуже секретна робота. Пішов після цього Юрків прадід до палацу, і більше ніхто його не бачив. Дуже, мабуть, важливі таємниці оберігає цей водоспуск, якщо мало хто знав про його існування. Навіть давні майстри не нанесли його на пергамент.

Нарешті озвався Гончар:

— Час, хлопці, братися за роботу, місяць починає заходити, у лісі темніє.

Звичним рухом Іван почепив на цвях лампу, освітивши темний закуток бліндажа, зняв цупкий брезент, під яким лежали міни, наказав:

— Виносьте їх і складайте біля візка. Не бійтеся, вони без запалів — не вибухнуть.

Хлопці почали виносити міни. Найбільше було невеличких, схожих на акуратні дерев'яні коробочки, протипіхотних. Між ними були й круглі, як величезні тарелі.

Іван швидко завантажив ними візок, взявся за дишель, скомандував:

— Поїхали! Підпихайте, але без поспіху! Тут повно корчів, можна перекинутися.

— Куди поїдемо? — запитав Вовка.

— У Самусів ліс, — відповів Іван, — а зараз звернемо на Дейнечину просіку. Я там всі міни вибрав, можна тепер по ній не візком, а возом їхати, Повний порядок.

Поволі рухався навантажений візок. Корчів справді було багато. Як ідеш — то й не помічаєш покрученого жилавого коріння, а колеса візка, мов навмисне, чіпляються за невидимі перепони. Хлопці підтримують візок, але він все одно підстрибує, хитається, потрапляє в підступні рівчаки.

До Самусевого лісу кілометрів чотири. Веде туди кілька просік, але всі вони заміновані. Лише вузенька — Дейнекова — вільна. Ще навесні Іван розмінував її, щоб дати партизанам можливість непомітно вийти на Кам'яний Ріг, влаштувати засідку на «чорних кентаврів».

Місяць майже зовсім сховався за густі верхів'я старих дубів, лишився лише блискучий окрайчик його. Він допитливо зиркав на нічних мандрівників, ніби хотів дізнатися, що вони везуть на своєму таємничому візку і куди вибралися серед такої глупої ночі, настирно пробираючись через центр мінного поля.

Іван зупинився, витер рясний піт на обличчі, сказав знеможено:

— Важко. Іди, Юро, до мене, будемо тягти вдвох, бо я зовсім вхоркався. А ви, хлопці, підпихайте, як на гору, а згори — притримуйте.

Минали Глібове урочище. Тепер дорога пішла рівніша. Влітку минулого року тут проходила лінія оборони, прикривала підступи до Прип'яті. Боїв у Самусевому лісі не було, бо німці не зуміли прорватися біля Льольчиного озера, хоча й лізли на наші окопи, як та комашня.

Нарешті приїхали до вибраного Іваном місця.

— Стій! — тихо наказав він