Джеймс і гігантський персик - Роальд Даль

— Але як це могло статися? — дивувалися всі. — Де ділися поля? А де ліси? Де Англія?

Ніхто, навіть Джеймс, не міг збагнути, яким дивом вони опинилися аж тут.

— Пані й панове, — почав Старий-Зелений-Коник, з усіх сил намагаючись приховати страх і розпач, що звучали в його голосі, — боюся, що ми опинилися в доволі скрутному становищі.

— Скрутному! — вигукнув Черв’як. — Мій любий Старенький Конику, та нам тут гаплик! Ми всі тут загинемо! Хоч я й сліпий, але все дуже добре бачу!

— Роззуйте мене! — зарепетувала Стоніжка. — Я не зможу плисти в усіх цих черевиках!

— А я взагалі не вмію плавати! — забідкалася Зозулька.

— І я не вмію, — простогналаСвітлячка-Хробачка.

— Я теж! — додала пані Павучиха. — Жодна з нас усіх трьох дівчат не пропливе й метра.

— Але ж вам і не треба кудись пливти, — заспокоїв їх Джеймс. — Ми чудово гойдаємося на хвилях. А рано чи пізно тут з’явиться якийсь корабель і нас підбере.

Усі здивовано поглянули на Джеймса.

— А ти аж такий упевнений, що ми не тонемо? — запитала Зозулька.

— Звичайно, що впевнений, — відповів Джеймс. — Та ж самі подивіться.

Усі підбігли до краю персика й придивилися до води, що хлюпотіла внизу.

— Хлопець має рацію, — погодився Старий-Зелений-Коник. — Ми пречудово гойдаємось. А тепер треба всім сісти і заспокоїтись. Усе закінчиться добре.

— Це абсолютна нісенітниця! — обурився Черв’як. — Наприкінці не буває нічого доброго, і ви це чудово знаєте!

— Бідолашний Черв’як, — прошепотіла Джеймсові на вухо Зозулька. — Він завжди робить з усього трагедію. Просто не вміє бути щасливим. Він щасливий лише тоді, коли нещасний. Хіба це не дивно? Але, зрештою, хіба може бути щасливою істота, що народилася Черв’яком?

— Якщо цей персик не піде на дно, — прорік Черв’як, — і ми всі не потонемо разом з ним, тоді ми всі гигнемо з голоду. Ви що, забули, що ми з учорашнього ранку не мали в роті ані крихти?

— Лишенько моє, це ж правда! — заволала Стоніжка. — Принаймні хоч зараз Черв’як має рацію!

— Звичайно, маю, — погодився Черв’як. — І ми тут, до речі, не знайдемо нічого їстівного. Ми будемо худнути й худнути, нас мучитиме спрага, і ми всі помремо повільною й страшною голодною смертю. Я, наприклад, уже ось помираю. Я зсихаюся від браку їжі. Краще б я втопився.

— Пресвяті небеса, та ти, мабуть, осліп! — здивувався Джеймс.

— Ти й так чудово знаєш, що я сліпий, — обурився Черв’як. — Не сип мені сіль на рану.

— Та я не це мав на увазі, — почав виправдовуватися Джеймс. — Вибач мені. Але невже ти не бачиш, що…

— Бачу? — не витримав бідолаха Черв’як. — Та як же я можу бачити, коли я сліпий?

Джеймс замовк і набрав повні груди повітря. — Невже ти не усвідомлюєш, — терпляче почав він пояснювати, — що нам тут вистачить їжі на багато-багато тижнів?

— Як це? — здивувалися всі. — А де вона?

— Та ж тут, у персику! Цілий наш корабель їстівний!

— А щоб ти великий виріс! — почали всі кричати. — Ми навіть не подумали про це!

— Мій дорогий Джеймсе, — усміхнувся Старий-Зелений-Коник, лагідно поклавши Джеймсові на плече свою передню лапку, — я просто не знаю, що б ми робили без тебе. Ти такий розумник. Пані й панове, ми знову врятовані!

— Та де там! — заперечив Черв’як. — Ви, мабуть, з глузду з’їхали! Як можна їсти власний корабель?! Ми ж лише завдяки йому ще й досі не втопилися!

— Але ж ми тоді помремо з голоду! — вигукнула Стоніжка.

— А якщо з’їмо його, то потонемо! — гаркнув їй у відповідь Черв’як.

— Ой, лихо, — забідкався Старий-Зелений-Коник. — Тепер ми ще в гіршій халепі, ніж досі.

— А чи не можна з’їсти бодай малесеньку його частинку? — поцікавилася пані Павучиха. — Бо в мене вже кишки марша грають.

— Та можна їсти скільки завгодно, — заспокоїв її Джеймс. — Мине ще багато-багато тижнів, доки в цьому гігантському персику з’явиться хоч якесь заглиблення. Хіба ж ви цього не бачите?

— Пресвяті небеса, та він знову має рацію! — заплескав у долоні Старий-Зелений-Коник. — На це піде багато-багато тижнів! Звісно, що так! Проте не будемо дірявити тут палубу. Гадаю, краще почати длубатися в тому тунелі, яким ми щойно пробиралися.

— Пречудова думка, — зраділа Зозулька.

— А чому ти такий стурбований, Черв’яче? — поцікавилася Стоніжка. — Що тебе ще хвилює?

— Мене хвилює… — почав Черв’як, — хвилює те… словом, мене хвилює те, що немає причин для хвилювання!

Усі розреготалися.

— Не журися, друже Черв’яче! — кричали вони. — Ходімо трохи підобідаємо!

Вони рушили до входу в тунель і почали видлубувати великі шматки соковитої й золотистої персикової м’якоті.

— Ой, яка розкіш! — тішилася Стоніжка, напихаючи рота персиком.

— Смакота-а-а! — радів Старий-Зелений-Коник.

— Фантастика! — тішилася Світлячка-Хробачка.

— Ой, мамонько! — ледве стримувалася Зозулька. — Який божественний смак! — Вона глянула на Джеймса й усміхнулася, а Джеймс усміхнувся їй у відповідь. Вони сиділи удвох на палубі, весело причмокуючи. — А знаєш, Джеймсе, — сказала Зозулька, — досі я ще ніколи в житті не куштувала нічого, крім тих крихітних зелених мушок, що живуть на трояндових кущах. Вони мають чудовий аромат. Але цей персик ще смачніший.

— Як же це гарнющо! — додала пані Павучиха, долучаючись до них. — Я завжди вважала, що нема нічого смачнішого за велику й соковиту муху, що тріпається в павутинні, аж доки не скуштувала цього!

— Який аромат! — вигукнула Стоніжка. — Розкішний! Немає нічого ліпшого! Й ніколи не було! А я це добре знаю, бо особисто ласувала найвишуканішою їжею у світі! — І тут Стоніжка, з чийого напханого персиком рота стікала на підборіддя цівка соку, зненацька заспівала:

Багато їла я в житті смачних і дивних страв:

Желе з москітів, суп з комах, філе «гнилий удав».

Ви уявіть — про це філе ніхто б так і не знав,

Якби удав, зловивши ґав, в болото би не впав.

Я куштувала брудоброд з елітного багна,

Омлет із жаб’ячих яєць і відбивну з лайна;

Шикарний це делікатес — лайняна відбивна!

До неї склянку додаєш хробачого вина,

П’ятнадцять бліх, з вошами міх, дванадцять тарганів,

Слимачий слиз, зацвілий хмиз і 35 клопів.

Щоб описати диво це — мені бракує слів…

(Коли мій милий це із’їв, то зовсім ошалів.)

Осині жала я люблю, присмачені сальцем,

Від дикобразячих шпичок у мене в шлунку щем…

Коли ж драконячі хвости в крамниці ми берем,

То тільки ті, що не були обпалені вогнем.

Люблю тюфтельки із туфти, сосиски — із сосни,