Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:

З доброї моєї ласки

Не минуть нікому пастки!

Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.

– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоїш?

Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.

– Зовсім нова мотузка, – мовив із жалем. – Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?

– Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!

Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.

– Хух, – відсапнув він. – Оце так! Мало не затягло!

– А мотузка ж яка, – зітхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, ціни їй не було.

– У-у, довбешка твоя порожня! – визвірився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!

– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.

Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, – подумав. – А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»

А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.

А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.

І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), – вони там, здається, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті. «Це ж він од висіння посинів, – міркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.

– Вовчику, ти живий? – спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.

У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.

– Ну як тобі, легше? – питав лев Вовка.

– Та наче одпустило трохи, – відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. – Та ще й нежить підхопив – цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.

– Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!

– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?

– Це вже справа честі, – похмуро відказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…

– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.

– Що таке? – сполошився лев.

– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.

– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.

– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.

– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.

– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.

– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.

– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?

– Ні.

– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.

– Ану-ну, – підохотив його лев.

Вовк відкашлявся:

– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.

Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.

Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.

– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?

– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!

– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?

– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж