Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

– Та чув… Звідки ж ти тут узявся?

– Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.

– З’їсти, кажеш, його хотів? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвіргоче, – до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було – страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-е, нема дурних. І тобі не раджу.

– Еге, бачу, не пощастило тобі, – співчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.

Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.

– А тепер що ж думаєш робити? – поцікавився Вовк.

– Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, – поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.

«Еге, його пусти! – тим часом думав Вовк. – Такому їжі не настачишся. Он мордяка – хоч об дуба бий».

– Мені багато й не треба, – правив далі левисько. – Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…

– Охо-хо, баранця, – зітхнув Вовк. – Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, – каже, – пащу, я в неї сам стрибну, щоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-е. І тобі не раджу!

– Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! – затрусився він од неприємної згадки. – А тоді можна й додому.

– О, правильно! – пожвавішав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба – відремонтуємо. Сядеш на неї і тютю додому. Що тобі тут робити?

– Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?

– Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. – Із радістю. – А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».

– А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? – поцікавився лев, крокуючи поруч.

– А що ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.

– Що поллєш?

– Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

– Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?

– А ти що, глухий? – чемненько озвався сіроманець.

– І ти його поливаєш?

– Поливаю, бодай воно все засохло!

– А навіщо?

– А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую борщик, картоплю варю.

– Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.

– Е-е, – протягнув Вовк, – були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.

– Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.

– Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, – невдоволено буркнув Вовк.

– А, давай-давай, – погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.

– Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти їси її?

– А так, як і ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.

– Голодний дуже. Ото й їм.

– А я ситий?

– Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.

– Ех-хе-хе, – і собі зітхав Вовцюга. – Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.

– Ну, я розумію, – мовив по хвилі Толябун. – Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?

– Отож бо й воно, що новий, – зітхнув Вовк. – Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.

– Щодо м’яса – зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?

– Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, – каже, – на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…

– Та годі, годі, – урвав розповідь лев. – Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! – стиснув пазурі в кулак.

«Добре йому поради давать, зайді африканському, – подумав Вовк. – Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

– Добре було б. А то вже на смик перепався.

– Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.

– Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.

«Таки є, є ще сила молодецька», – вдоволено подумав.

– Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

– Та розумієш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?

– Ну то не біда, – засміявся Вовк. – Слухай-но.

І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.

– О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходімо!

І обоє подалися з хати.

Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.

– Ой, які гарні квіти, – мовило в захваті зайча. – Було б у нас більше