Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Тут тепло й небо синє-синє. Але мені більше подобається похмура погода. Тоді я згадую батьківщину. Пальми дуже красиві, але наші дерева кращі. Вони як старі друзі, а пальми — чужі.

Мій найбільший недолік у минулому — гординя.

Чи може король любити народ, чи йому приємно, коли його хвалять, і він прикидається добрим?

Чи можна любити незнайомих? Звичайно, я щиро піклувався про дітей, усе ж мені хотілося, щоб вони знали, що це зробив для них король-реформатор.

Бути маленьким неприємно, і я вирішив довести: маленькі теж на щось здатні. Дорослі злилися на мене, я це бачив, але були зобов’язані підкорятися.

Я завів два зошити. Один називається: «Мої помилки, коли я був королем», а другий: «Думки і плани, якщо я знову стану королем».

Одного дня Дормесько заявив: «Нічого думати, треба підкорятися наказам». «Але ж король не може видати закон, не подумавши», — заперечив я.

«Король — інша справа», — сказав Дормесько.

Виходить, не всі дорослі розумні?

Чекаю, чекаю, а пошти все немає. Напевно, щось сталося.

Цілий тиждень не писав у щоденник.

Приїхав Сумний король. Він дуже здивувався, дізнавшись, що я не читаю газет. «А яка від них користь?» — запитав я. Він подумав і сказав: «Так, краще читай книжки».

Він дуже добрий, але ми один одного не розуміємо, і тому мені з ним важко.

«Раніше, Матіуше, ти поспішав зробити те, що тобі спадало на думку. А тепер ти вдаєшся до роздумів і не дієш. І те, й інше — крайнощі. Треба йти на компроміси із собою», — сказав Сумний король. (Компроміс — це поступки).

Як же так? Обманювати самого себе? Напевно, я ще дуже малий, щоб це зрозуміти.

Знову давно не писав у щоденник.

Я багато читаю, навчився грати на скрипці. Звичайно, до Сумного короля і навіть Валентія мені ще далеко.

З книжками справа йде не так просто, як я думав. Чим більше читаєш, тим більше виникає запитань. А книга готових відповідей не дає. Треба самому у всьому розібратися, обдумати, зрозуміти.

Скоро я зможу допливти до маяка. У підзорну трубу я бачив біля маяка двох дітей: один із них — зовсім маля, напевно, ще й говорити не вміє; інший старший, але теж молодший від мене.

Раніше я спостерігав за іграми Фелека і його друзів через залізну огорожу. Мене відділяла від них палацова огорожа — і я був самотній. Тепер від дітей мене відділяє море — і я знову самотній.

Нарешті Матіуш доплив до маяка. Щодня він запливав на човні в море все далі й далі і от сьогодні досяг мети.

Прив’язавши човен, він попрямував до маяка, а назустріч йому двійко дітей: хлопчик і білява дівчинка.

— Тато! — закричала дівчинка і з простягнутими руками кинулася до нього. — Тато! Йди-йди! Ала — слухняна!

По дорозі вона спіткнулася, впала й розплакалась.

Хлопчик — напевно, брат — підняв її, обтрусив платтячко. А вона виривається, сміється крізь сльози і з криком «Тато!» біжить назустріч Матіушу.

Брат стоїть і чекає, що буде далі. Матіуш теж зупинився в подиві. Він так поривався до дітей, а тепер не знає, що робити.

— Ходімо до діда! Ходімо! Ала — слухняна! Діда там! Ходімо, тато! — лепетало маля й тягло, смикало Матіуша за одяг.

Неприємно, коли не знаєш, що сказати.

— Ала, ходімо! Тато, ходімо! Ала, Ала, тато, ходімо до діда! — не вгаваючи, щебетала дівчинка.

Вона схопила хлопчиків за руки, потягнула за собою і знову ледь не впала.

— Діду, дивись — тато! — закричала вона, побачивши доглядача маяка.

А той стояв, примружившись, погладжуючи бороду, і усміхався. «Видно, добра людина, — подумав Матіуш. — Він чимось нагадує старого лікаря».

— Вітаю дорогого гостя! — Старий моряк зняв шапку. — Ваша величність, напевно, приїхали перевірити, чому не горить маяк. Усе гаразд, маяк полагоджено й сьогодні він знову світитиметься. Я б сам давно приїхав і вибачився перед вами, та от із цим… не дуже й попливеш.

Матіуш лише тепер помітив, що в доглядача немає руки.

— Другу руку відняло море. Але воно щедре і взамін подарувало мені ось цю парочку.

І він розповів Матіушу, як служив матросом і під час корабельної аварії втратив руку. Тоді його призначили доглядачем маяка. А торік після шторму хвилі викинули на берег двох діток. Він ледве відкачав їх. І дивно, хлопчик, хоча був непритомний, не випускав із рук сестричку.

— Хлопчика я назвав Ало, а дівчинку — Ала. Хто вони і звідки, невідомо. Мовою тубільців, що колись населяли острів, «Ало» — означає «син моря», «Ала» — «донька моря». Мабуть, вони родом із півночі. Бо хоча мови південних країн я трішки розумію, а з хлопчиком порозумітися ніяк не міг.

Під час розмови Ала не відходила від старших, з цікавістю поглядаючи то на Матіуша, то на старого моряка.

— Тато! — радісно закричала вона й засміялася.

— От бачиш, дурненька, говорив я тобі, що тато повернеться. Ось і отримуй свого тата, — промовив старий моряк.

— Це не тато. — Ало спохмурнів.

— Для тебе не тато, а для Али — тато.

— Це Матіуш.

Матіушу стало незручно: знову він не знав, що відповісти. А старий моряк поглядає на дітей і усміхається.

— З дороги належить підкріпитися, — сказав він і запросив гостя до свого дивного житла у вежі.

Матіуш пошкодував, що не привіз дітям гостинців, і заквапився додому.

Ала ще двічі починала плакати: їй не дозволили пити чай, поки він не охолоне, і коли виїжджав Матіуш.

— Тато, не виїжджай! Залишся з Алою!

І знову Матіуш не знав, як поводитися, коли Ала, чіпляючись за штани, не пускала його.

Наближався вечір, а Дормесько не любив, коли Матіуш повертався пізно. Якось Матіуш засидівся дотемна на скелі, і потім за наказом Дормеська за ним три дні ходив по п’ятах солдат. Не як покарання, просто Дормесько турбувався, щоб із Матіушем нічого не сталося. На щастя, Дормесько не знав про всі його ризиковані затії.

Назад Матіуш плив, як у казці. До самого острова розстилалася перед ним золота доріжка.

Добре, що він не пообіцяв приїхати наступного дня: руки так боліли, ніби він ніколи до цього не сідав за весла.

Лише на п’ятий день Матіуш знову зібрався на маяк. За цей час він обдумав, як поводитися і що захопити із