Незнайко на Місяці - Микола Миколайович Носов

Сівши за стіл і одержавши від офіціанта тарілку гречаної каші, Пончик озброївся ложкою і заходився їсти. Каша була добра, з маслом, а все ж Пончикові здалося, що їй чогось бракує. Він одразу зрозумів, що каша несолона, й почав шукати на столі сільницю. Впевнившись, що сільниці на столі не було, він сунув у кишеню руку, дістав пучку солі й посолив кашу. Його дії привернули увагу інших відвідувачів. Побачивши, що товстенький коротулька посипав якимось білим порошком кашу, після чого із задоволенням почав уминати її, всі зацікавлено поглядали на нього, а коротулька, що сидів поруч, спитав:

— Скажіть, що то за порошок, яким ви посипали кашу? Мабуть, якісь нові ліки?

— Ніякі не ліки, а просто сіль, — сказав Пончик.

— Яка сіль? — не зрозумів коротулька.

— Ну просто сіль. Столова сіль, — пояснив Пончик. — Ви що, солі ніколи в житті не бачили?

Коротулька здивовано знизав плечима:

— Не розумію, про яку сіль ви кажете!

— Мабуть, тутешні мешканці їдять їжу без солі, — сказав Пончик. — А от у нас їдять усі страви з сіллю. Це дуже смачно. Якщо хочете, покуштуйте.

Він дав пучку солі місячному коротульці, який саме їв суп.

— Як же її їсти? — спитав коротулька.

— Киньте в суп і розмішайте. Побачите, як буде смачно.

Коротулька вкинув сіль у суп, розмішав ложкою і з деяким острахом, наче боявся спектися, покуштував. Спочатку він сидів, закам'янівши на місці, й тільки кліпав очима, немов прислухався до своїх внутрішніх відчуттів, а потім усі побачили, як його обличчя повільно розпливлося в усмішці. Проковтнувши ще ложку супу, він вигукнув:

— Просто чудово! Зовсім інший смак!

Схилившись над тарілкою, він почав сьорбати суп, кректів від задоволення, цмокаючи губами й на всі заставки вихваляючи їжу. Саме в цей час офіціант приніс йому каші.

— Скажіть, а кашу теж можна їсти з сіллю? — спитав коротулька.

— Все можна, — відповів Пончик, — і суп, і борщ, і щі, й бульйон, і кашу, й макарони, й вермішель, і салат, і картоплю… Навіть простий хліб можна їсти з сіллю. Від цього він стає тільки смачнішим.

Він дав коротульці ще пучку солі. Коротулька посолив кашу й почав їсти з таким задоволенням, що Пончика, який давно впорався з своєю кашею, аж завидки брали.

— Скажіть, а чи не можете ви мені дати трошки солі? — звернувся до Пончика коротулька, який сйдів за столом навпроти і з цікавістю стежив за тим, що відбувалося.

Пончик уже був засунув руку в кишеню, щоб дістати пучку солі, але разом із заздрістю в ньому прокинулась і жадоба, отож він сказав:

— Бач, який хитрий! А ви мені що дасте?

— А що ж вам дати? — розвів коротулька руками. — Хочете, я вам дам сантик?

— Гаразд, давайте монету, — згодився Пончик.

Одержавши сантик, він дав коротульці пучку солі. Тоді й інші відвідувачі почали підходити до нього. Кожний давав йому сантик, а натомість одержував пучку солі. Пончик задоволено спостерігав, як перед ним на столі росла купа монеток. Не обійшлося й без непорозумінь. Один коротулька, не розібравшись, що до чого, спробував їсти сіль у чистому вигляді й тут же з огидою виплюнув. Другий купив у Пончика одразу десять пучок солі за десять сантиків і вкинув сю ту сіль у тарілку з супом. Ясно, суп у нього вийшов такий, що в рот узяти було неможливо.

Пончик став пояснювати всім, що сіль треба вживати в невеличкій кількості, інакше смак від неї втрачається, і вже ні в якому разі не можна їсти саму чисту сіль. Усе це надзвичайно зацікавило коротульок, які навіть не уявляли собі, що їжу можна споживати з сіллю. Кожному хотілося перевірити новий метод харчування. Деякі, пообідавши без солі, починали обідати вдруге, тепер уже з сіллю. Багато було таких, що, покуштувавши з сіллю супу або борщу, перевіряли, наскільки смачнішими стають від солі щі чи макарони, млинці, картопля, смажені кабачки та інші страви.

У Пончика вже завелися гроші, тож він і сам щохвилини просив офіціанта принести йому то борщу, то каші, то щів і наочно демонстрував перед новими відвідувачами переваги харчування з сіллю. Хазяйка побачила, що справи її ресторану йдуть краще, й була дуже вдоволена.

До кінця дня Пончик розпродав увесь свій запас солі і, напхавши кишені мідяками, пішов з ресторану. Наступного ранку він збігав на берег моря, скоренько натовк солі й знову прийшов на харчозаправну станцію. Тут він побачив, що хазяйка приготувала для нього спеціальний столик, над яким висіла табличка з написом: «Продаж солі». За цим столом Пончик сидів, торгував сіллю й одночасно підобідував собі, замовляючи то одну, то іншу страву. Все це було дуже вигідно для нього й до того ж зручно.

За кілька днів звістка про те, що на харчозаправній станції годують якимись надзвичайними стравами з якоюсь казковою сіллю, поширилася по всьому місту. Бажаючих поїсти новомодних страв було стільки, що хазяйка розширила веранду й кухню, а вздовж набережної звеліла зробити навіс з брезенту й поставити під ним ще два десятки столів. Збагнувши, що страви будуть ще смачніші, якщо сіль класти в їжу, коли її варити, хазяйка домовилася з Пончиком, що сама купуватиме у нього весь запас солі, потрібний для її ресторану.

Тепер Пончикові не треба було цілими днями торгувати в ресторані сіллю, і він почав мізкувати, як би нажити на цьому ділі побільше грошей. Власники інших ресторанів зверталися до нього з просьбами доставляти і їм сіль, отож він надумав збільшити видобуток цього цінного харчового продукту й заснував соляний завод. З цією метою він найняв неподалік від моря старенький, підбитий вітром сарайчик, у якому раніше смолили човни, купив півдюжини великих мідних ступ — і завод був готовий. Шестеро робітників на цьому заводі тільки те й робили, що товкли сіль у мідних ступах. Троє робітників заготовляли сировину, тобто носили з морського берега кристали солі. І, нарешті, ще троє робітників розносили в мішках сіль по їдальнях та ресторанах. Сам Пончик тепер нічого не робив, а тільки одержував гроші. Кожному своєму робітникові він платив за день по фертингу. Всі витрати на оплату робітників складали таким чином лише дванадцять фертингів на день, а весь денний видобуток солі він продавав власникам ресторанів за двісті сорок — двісті п'ятдесят фертингів. Виходило, що Пончик клав у кишеню мало не в двадцять разів більше грошей, ніж віддавав робітникам, і тому багатів, як кажуть, не по днях, а по годинах.

Якщо перше