Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Він раніше не був німим. Це ж із нашого села хлопчик. Я знаю його, він там в останні дні онімів.

— Ми його вилікуємо! — сказала Марина Петрівна. І поки що нічого не розпитувала. Вона знала, згодом вони все розкажуть, коли звикнуть до неї. Звикнуть, — страшно вимовити, — до волі!

Так, так, навіть Леночка.

— Піди на пошту, — сказала їй через кілька днів Ольга Демидівна. — Там для нас залишені газети і журнали.

Леночка спитала невпевненим голосом:

— А з ким я піду?

— Хіба ти не знайдеш дороги? Адже ми гуляли там. Ти ж не маленька, не заблукаєш. Отак прямісінько стежечкою.

Леночка якось дивно поглянула на неї, взяла доручення і пішла. Справді, це ж було зовсім недалеко!

Коло пошти її зустріла Марина Петрівна. Дівчинка йшла, всміхалася, а по блідих щоках текли сльози.

— Лено, що трапилося? — злякалася Марина Петрівна.

— Нічого, — ніяково почервоніла Лена. — Я сама йшла лісом... як вільна... сама йшла...

— Леночко, хіба ти не знаєш і досі — ти і є вільна, — обняла її Марина Петрівна.

— Я знаю... Не сердьтеся... Я одвикла... Я завжди на роботу під вартою ходила...

Коли будинок побілили, поставили ліжка, перевезли роздобутий з великими труднощами рояль і розвісили по стінах портрети, і, здавалося, помешкання набуло більш-менш затишного вигляду, Марина Петрівна перевела туди дітей з свого старого будинку. Кастелянша Олена Іванівна поспішаючи шила плаття і штанці для новеньких дівчаток і хлопчиків. На допомогу їй Марина Петрівна забрала з дачі Лену і Ліну Павлівну.

«Хай приїдуть як додому, — думала вона. — Лена зустріне їх як старша сестра. І Ліна Павлівна їх чекатиме і сама трохи призвичаїться».

Вони справді дуже допомогли їй обидві. Лена розвеселилася, шиючи плаття, вона пригадувала зріст кожного — адже, власне, всі вони виросли на її руках, не тільки маленька сестричка Ориська, яка народилася вже під час війни і яку Лена, коли загинула мати, вигодувала буряками та картоплею! Вона шила і уявляла, які раді будуть діти одягти ці квітчасті легенькі платтячка!

Ліна Павлівна наводила порядок, і там, де торкалися її легкі, тонкі руки, робилося затишніше і красивіше. От увіткне в простий глек червону гілочку з груші і зелену з ялинки, поставить цей глек на рояль, — і зовсім інший вигляд у залі!

— У вас є хто-небудь з рідних? — спитала її Олена Іванівна.

— Ні, нікого. Про батька нічого не знаю, а більше нікого нема, — відповіла вона і, мабуть, щоб не продовжувати розмови, додала, усміхнувшись: — Лена, Катя, Тоня — хіба мало!

Марина Петрівна щоранку оглядала будинок, усі кімнати. Ні, ні, ні, ще не так, як треба! Але коштів так мало! Знов іти просити у райвиконкомі, в Раді Міністрів, у міністра освіти!.. І вона йшла і доводила, що її дітям необхідно створити особливий затишок. Матінко рідна! Яким був її будинок до війни! Чого тільки там не було!

Коли б вона знала, що дітям він і так здасться палацом!

Тільки поки вони переїхали в цей палац, трохи не трапилася прикра історія.

Може, не треба було відправляти в місто одразу і Леночку, і Ліну Павлівну? Але ж там лишилися Ольга Демидівна і Марія Трохимівна. Вони мусили перевезти дітей врешті до їхнього дому!

«Яким це буде святом для дітей!» — думали виховательки.

Усе було закінчено, і дітям сказали:

— Ваш будинок уже готовий. Сьогодні ми переїдемо туди. Мовчанка і тиша були відповіддю.

— Вам приготували просторий будинок, в ньому багато кімнат, — вела далі, не розуміючи такої реакції, Марія Трохимівна. — Недалеко е школа, до якої ви ходитимете.

— Ми не хочемо туди їхати, — раптом сказав Льоня.

— Чому? Там буде куди краще, ніж тут!

— Нам завжди так казали, — похмуро вимовив Льоня, — коли перевозили і в Люблін, і в Аушвіц.

— Ми не поїдемо, — вигукнув циган Ілько і замотав чорною головою.

— Але ж, Льоню, там твоя сестра Лена, там Ліна Павлівна чекають усіх.

— Нам казали, нам завжди казали, — схопилася з місця Катя,—що нас чекають наші матері, а наші матері були давно спалені!

— А Лена бачила, — вигукнула Зіна, — сама Лена в концтаборі бачила, як гнали тисячу, ні, дві, три тисячі жінок уночі в пічку, вона сама бачила, але це було вночі, і всі жінки були пострижені і без одягу, без сорочок, вона нікого не пізнала!..

Справа явно ускладнювалася.

— Діти, — сказала якомога спокійніше і лагідніше Марія Трохимівна, — це ж було у фашистському концтаборі, а зараз ви в рідному Радянському Союзі. Ви ж самі розповідали, як Червона Армія визволила вас. Не треба згадувати того, що було. Я дуже рада, що тут, на дачі, вам подобається, але ж надійде осінь, зима, в цих будиночках навіть грубок немає... А там хороший великий будинок, близько школа, де ви вчитиметесь. Хіба вам було погано цей час з нами, що ви перестали нам вірити?