Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс

осягнути стільки нового та лихого.

«Кишеня, — пояснила їй Шнук, — це таке сховище у людей, вони мають його у своїй зовнішній шкурі. А можете собі уявити, що там ще було? Мій бідолашний брат провів останні хвилини свого життя у жахливому товаристві. Ви ніколи не здогадаєтесь!»

«Ні, — у Майї затремтів голос і перехопило подих, — ніколи не… може, там був мед?»

«Та ні, ні, — відкинула цю думку Шнук, і голос її був сумний та поважний водночас. — Люди рідко коли носять у кишенях мед. Я скажу вам, що там було: там була жаба, кишеньковий меч та морквина. Ну як?»

«Це так моторошно, — ледь чутно пролепетала Майя. — А що таке кишеньковий меч?»

«Кишеньковий меч — це своєрідне штучне жало людини. Природа не наділила її цією зброєю, тож людина примудрилася виготовляти її самотужки. Жаба, хвала Всевишньому, була однонога і геть замордована… Ще б пак: око вибите, щелепа вивихнута. Проте щойно мій брат упав у кишеню, вона прошипіла своєю перекривленою мордякою: „Як тільки мені стане легше, я одразу проковтну вас!“ Мій брат втратив свідомість і відразу після цього все довкола задвигтіло, струсонулося і його так притисло до жаби, що крильця поприлипали до її холодного та вогкого, майже бездиханного тіла. Мені просто бракує слів, щоб описати свій жаль».

«А звідки ви про все це знаєте?», — затинаючись, спитала Майя, яка була перелякана мало не до смерті.

«Пізніше хлопчисько викинув мого брата і жабу: зголоднів і взявся шукати морквину… Я знайшла їх у траві: лежали поряд… Почула, як мій брат кличе на допомогу… Коли я прийшла, то вислухала страшну братову сповідь та закрила йому очі після смерті… Прощаючись, він обняв мене і поцілував. А потім одразу помер: мужньо, не нарікаючи на долю, як справжній маленький герой.

Після того, як його зіжмакані крильця востаннє затріпотіли, я засипала його дубовим листячком, а на надгробок поклала розквітлу лобелію, небесно-синій бутон якої мав зів’янути на могилці. „Прощавай! — гукнула я. — Спи спокійно, мій маленький братику!“ А тоді знялася та й полетіла просто у сутінки, назустріч двом сонцям, що майже вже зійшли з вечірнього неба: одне — за горизонт, а його відображення — в озеро. Ніхто більше на світі білому не відчуває такого суму і такої скорботи, як я. Чи траплялося щось подібне з вами? Розкажете мені якось?»

«Ні, — простодушно відповіла Майя, — я, власне, досі завжди була веселою».

«Ну то дякуйте Богові за Його ласку», — дещо розчаровано протягнула Шнук.

Тоді Майя спитала про жабу.

«А, жаба, — відповіла Шнук. — Вона заслужила свою смерть. Хіба ж можна бути такою безсердечною і лякати вмираючого? Коли її викинули з кишені, вона намагалася втекти. Та оскільки її нога була зламана, а бачила вона лише на одне око, то замість тікати жаба лише смикалася, описуючи невеличке коло. Як же смішно це виглядало! „Сподіваюся, що вас зжере лелека!“ — гукнула я їй, перш ніж полетіти геть.»

«Бідна жаба», — промовила Майя.

«Я би вас попросила бути тактовнішою, — невдоволено пхикнула бабка. — Це вже, як на мене, переходить усілякі межі. Жаліти жабу — це те саме, що відрізати власні крила. Мені здається, що ви просто безсовісна особа!»

«Цілком може бути, — простакувато погодилася маленька бджілка, — та знаєте, мені серце крається, коли я бачу страждання інших».

«Ага, буває, — втішила її Шнук. — Це від того, що ви ще дуже молоді. З часом навчитеся не перейматися чужими клопотами. Вибачайте, та мені час на сонечко, я тут страшенно замерзла. Прощавайте!»

Водномить тихо забриніло — і в повітрі спалахнули тисячі барвистих іскорок. Шнук шугнула поміж зеленими стеблами очерету та опустилася до самої поверхні дзеркального плеса. Майя почула, як бабка радісно співає, насолоджуючись променями ранкового сонечка. Бджілка заворожено наслухала: бабка ніжно співала прекрасну народну пісню:

Чарівна ти, річечко, вранці, Як сонця стрічаєш ятранці. Очерет ніжний вітерець колише, А лілея на водичці жовто-біло дише, Теплий вітерець гуляє, Хвильку на воді здіймає. Крильце в промінцях золотіє, А серденько радо мліє. Скільки тої радості в житті, Швидко пролетять мої дні, Літечко ясне, люблю твою вроду, Дякую тобі за гарну погоду.

— Послухай, бабка свою пісню співає, — гукнув білий метелик своїй подружці. Обидва метелики протріпотіли мало не над головою Майї у чистій сяючій синяві погожого неба. Розпочався теплий літній день, і Майя, піднявши свої крильця, тихенько забриніла, прощаючись зі срібним озером. Маленька бджілка скерувала на суходіл і полетіла назустріч новим пригодам.

Глава четверта
Іффі та Курт

Наступного ранку Майя прокинулася у чашечці блакитного дзвіночка. Вона одразу почула, що повітря наповнене легким шелестінням і відчула, що квітка коливається туди-сюди, неначе її хтось злегка погойдує. Через відкриту верхівку бутона потягнуло вогким запахом мокрої від роси трави та землі. Було досить прохолодно. Майя набрали трішечки пилку з жовтого осердя квітки, поснідала, вмилася та обережненько поповзла до краю чашечки дзвіночка…

На вулиці мрячило. Дрібненький прохолодний дощик спадав з тихеньким шелестом додолу, покриваючи усе довкола мільйонами дрібненьких та світлих сріблястих перлин. Вони лежали на листках, квітах, падали на густу траву і скочувалися вузькими зеленими стеблинами-доріжками додолу, зволожуючи та освіжаючи чорну землю.

Майя з величезним здивуванням спостерігала, як просто на її очах мінявся світ. Це був перший дощ у її житті! Та втіха скоро змінилася занепокоєнням: Кассандра строго забороняла їй літати у дощ… Майя усвідомлювала, що стара бджола цілковито мала рацію: надзвичайно важко ворушити крильцями, коли додолу, одна за одною, падають краплі, крім того —