Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс
Було, очевидно, ще дуже рано, бо трав’яний ліс унизу лишень починав оживати. Захована під синім дзвіночком від сторонніх очей, маленька бджілка мала можливість добре бачити все, що робиться навкруги. Вона навіть на деякий час облишила сумні думки, що напосіли на неї, забула про бажання повернутися додому.
Це була так цікаво — спостерігати з надійного сховку вгорі за життям та поведінкою мешканців трави. Проте подумки вона знову і знову поверталася до покинутої батьківщини, до вулика, у якому відчуваєш себе захищеною посеред надійної громади. Зараз бджоли там сиділи одна коло одної, раділи з нагоди вихідного дня, може, добудовували щось то тут, то там у чарунках-чашечках або ж годували маленьких личинок. Коли дощило, у вулику панував затишок і спокій. Лише бджоли-розвідники, які час від часу вилітали, щоби поглянути на стан погоди та дізнатися, з якого боку дме вітер, порушували загальну тишу. Королева обходила свою вотчину: поверх за поверхом, ретельно все перевіряла, хвалила та ганила, і всі були страшенно раді її бачити. Справді ж бо — як не стати найщасливішим на світі, коли тобі вдається вловити чи навіть почути добре слово з її вуст! Траплялося, що вона по-дружньому гладила по голівці молоденьких бджілок, які вперше принесли до вулика мед, або цікавилася їхніми враженнями від першого робочого дня.
Яке це щастя, коли ти — частина великого цілого, коли твоєю думкою цікавляться, коли вся спільнота поважає тебе і надає свій захист! А бідолашна Майя — сама-одна у великому світі, де на неї чигає стільки небезпек і де так немилосердно холодно! Ось дощ перейде — і що з того? Що їй робити далі? Чим поживитися? Медового нектару тут, у дзвіночку, годі шукати… Та і скільки його ще можна буде збирати? Уперше в житті Майя відчула, наскільки необхідне у мандрівному житті сонце з його теплом… «Якби не було сонця, навряд чи існували б на світі легковажність та безтурботність», — виснувала вона.
Щойно Майя подумала про сонце, як їй знову стало весело, вона навіть відчула гордість, он, мовляв, яка я мужня, покладаюся лише на себе. Як мало часу вона подорожувала, а як багато побачила, скільки всього дізналася! Інші все життя проживуть, а стільки не побачать! А поважний життєвий досвід — це неабияка чеснота! Внизу саме протупотів загін мандрівних мурашок. Вони марширували прохолодним трав’яним лісом і дружно співали свою пісню. Виглядало на те, що вони кудись поспішають. Їхня бадьора вранішня пісня причарувала своїм ритмом Майю — і маленька бджілка засумувала та задумалася.
Раз, два, раз, два, Сьогодні живемо, Майбутнього нема, Що нам є з того? Нехай життя минає, Це справді не біда, Бо ми страху не маємо! Раз, два, раз, два…Мурахи були озброєні до зубів і виглядали хвацько та небезпечно. Їхня пісня дзвінко відлунювала у листках підбілу і, як виявилося, справила враження на декого… Нараз почувся хрипкий басовитий рев і хтось, рвучко розсунувши дрібненькі листочки молодої кульбабки, пропхався наперед. Майя побачила величезного лискучо-синього жука, який виглядав, ніби блискуча металева півкуля, що переливалася синім, зеленим або й вилискувала чорнотою. Жучисько був удвічі чи навіть утричі більшим за Майю. Броня, яка вкривала його тіло, видавалася незламно-міцною, а гудів він так, що аж мороз поза шкірою пробігав. Очевидно жука розбудила маршова пісня солдатів і був лихий та розлючений. Його розкуйовджене волосся стирчало навсібіч, він протирав лапами свої синенькі підступні оченята…
«Я вже йду! — волав жучисько. — Всім розійтися, дайте мені місце, я вже йду!»
«Слава тобі, Господи, я не стою у нього на дорозі», — подумала Майя і відчула себе безпечно у високій схованці, яка ніжно колихалася на вітрі. Проте маленьке серденько все ж перелякано затріпотіло і бджілка трішечки відсунулася углиб квітки.
Жук незграбно та вайлувато почалапав крізь мокру траву. Елегантним назвати його було важко. Він спинився коло зів’ялого листка, саме під квіткою, де вгорі причаїлася Майя. Жук відсунув набік листок і відійшов назад. Майя побачила, що під листком був замаскований вхід у нору.
«Що там таке? — занепокоїлася Майя. — Навіть уявити собі не могла, що таке може бути! Скільки живеш — стільки й учися! У білому світі стільки всього цікавого!»
Майя намагалася не привертати до себе уваги та не шуміти. Чути було лише, як дощик жебонить струмочками додолу…
Аж ось жук гукнув у нору: «Якщо хочете піти зі мною на лови, то маєте вже вставати. Білий день надворі!»
Оскільки він прокинувся першим, то відчував перевагу, і від того, мабуть, бути ввічливим йому було дуже важко.
Минуло трошки часу — і бджілка почула з нори чийсь тоненький, тріскучий голосочок: «Заради Бога, я вас прошу, зачиніть двері, всередину дощ падає!».
Жук послухався і посунув листок на місце. Тоді нахилив голову трішки набік, неначе оборонявся від когось, та похмуро буркнув у шпаринку: «Таки прошу вас поспішити!».
Майї було дуже цікаво, хто ж вилізе з нори. Вона навіть настільки висунулася з квітки, що на плече їй хляпнула здоровенна крапля дощу. Мала страшенно перелякалася, та потім оговталася і обтрусилася. Тим часом внизу зів’ялий листок припіднявся і з-під нього виповзла тварина коричневого кольору, яка видалася Майї надзвичайно дивною: неповороткий тулуб та неймовірно товста голова, на якій стирчало два маленькі щупальця. Ніжки її були страшенно тоненькими і ледь-ледь ворушилися, а на мордочці застиг стурбований вираз.
«Доброго ранку, моя Іффі, — привітно промовив жук і від ґречності аж стрункішим зробився. — Як вам спалося? — і додав за хвильку: — Моє золотце…»
Іффі байдуже потиснула його правицю.
«Нічого не вийде, Курте, — промовила вона, — я за вас не піду. І так вже
