Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов
Крім того, дідусь порадив нам зробити з марлі сітки, щоб надягати на голову, коли ми будемо відкривати вулик, і ще наказав нам зробити димар, щоб підкурювати бджіл димом. Бджоли бояться диму. Вони ховаються від нього у вулик і не розлітаються. Дідусь показав нам свій димар. Це така кругла бляшанка з носиком, а збоку гармошка. В бляшанку кладуть гниляки і розпалюють. Якщо натиснути на гармошку, з носика йде дим.
— Бджільництво — дуже цікаве заняття, — сказав дідусь. — Хто почне займатися бджільництвом, той уже на все життя полюбить бджіл і ніколи не кине цього діла.
— Чому? — здивувалися ми.
— Та так уже, без бджіл йому буде сумно.
Нарешті дідусь відпустив нас, і ми рушили назад. Додому ми повернулися пізно, коли вже почало смеркати. Сергійко поніс пастку з бджолами до себе додому. Ми з Павликом забігли на хвилинку додому, щоб сказати, що вже повернулись, і теж побігли до Сергійка.
Сергійкова мама стала розпитувати нас, як ми жили на дачі. Ми боялися, коли б вона не запитала про тітку Полю, бо не знали, зізнаватися нам, що ми жили в курені, чи краще не зізнаватися. Сергійко навмисне завів розповідати про дідуся-пасічника. Мама слухала, слухала, а тоді запитує:
— А як там тітка Поля поживає?
Ми побачили, що попались, і не знали, що казати, аж тут хтось постукав у двері. Це прийшла Павликова мама і сказала, щоб він ішов вечеряти. Ми полегшено зітхнули, стали показувати їй бджіл і розповідати про дідуся-пасічника. Тут Сергійкова мама знову спитала:
— Що ж ти нічого не розповів про тітку Полю?
Ми знову розгубилися, але тут знову хтось постукав у двері. Це прийшла по мене моя мама. Ми зраділи. Заходилися показувати їй бджіл і розповідати про дідуся.
Моя мама теж стала питати, як ми жили на дачі. Я кажу:
— Добре жили. Нічого собі.
— Не набридли там тітці Полі?
— Ні, здається, не набридли, — кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.
— А до нас тітка Поля не збирається? — запитала Сергійкова мама.
— Ні, — каже Сергійко, — здається, не збирається.
— Нічого не казала про це?
— Ні, не казала.
Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.
— Здрастуйте! — сказала тітка Поля.
— Здрастуйте! — відповіла Сергійкова мама. — Яким вітром до нас?
— Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, — сказала тітка Поля.
Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:
— Здрастуй, Сергієчку!
Сергійко почервонів, як варений рак.
— Здрастуйте, тітонько Полю!
— Стривайте, як це — здрастуйте? — каже Сергійкова мама. — Хіба ви сьогодні не бачились?
— Де ж ми могли бачитися? — здивувалася тітка Поля.
— Як — де? В Шишигині.
— Та я вже три дні як не була в Шишигині. Я в колгоспі працювала, в Тарасівці.
— А ви де були? — запитала Сергійкова мама.
— Ми — в Шишигині, — каже Сергійко. — Але ж будинок там було замкнено.
— А навіщо нам будинок? Ми в курені жили…
— В якому курені?
— Ну, побудували з гілля курінь і жили.
— Ага, он як! Хто ж вам дозволив у курені жити? Хіба ви не могли, додому повернутися?
Тут загомоніли всі відразу — і моя мама, і Павликова, і Сергійкова, — і я навіть не знаю, що було далі, бо моя мама сказала:
— То ось як ти слухаєшся свою матір! Ходімо-но, голубе, додому! Я, тобі покажу, як жити в курені не спитавшись!
Довелося мені цілий вечір просидіти вдома й слухати докори. Навіть бджолами не помилувався!
11 червня
Ось яке лихо трапилося сьогодні. Вранці я зайшов до Павлика, і ми разом пішли до Сергійка. Сергійко ще спав. Ми розбудили його. Він прокинувся неохоче й забуркотів на нас, бо йому снився якийсь цікавий сон і він хотів додивитися його.
— Гаразд, — кажемо, — потім додивишся. Треба вставати та саджати бджіл у вулик.
Сергійко каже:
— Ви підіть скажіть хлопцям, що ми вже дістали бджіл, а я поки що одягнуся.
— А де ж пастка?
— Пастка там, на балконі. Я її вчора ввечері поставив на балкон, щоб бджолам у кімнаті душно не було.
Ми вийшли на балкон. Дивимось… Лелечко, що діється! Дверцята пастки відчинено, бджоли з неї вилазять і розлітаються на всі боки.
— Ах ти опудало! — закричав на Сергійка Павлик. — Спить собі, а тут бджоли повтікали!
Сергійко вискочив на балкон.
— Чого ж ви дивитесь? — закричав він. — Бджоли розлітаються, а вони дивляться!
Він підбіг до пастки і закрив мерщій дверцята.
— Чого ти кричиш? — каже Павлик. — Неначе ми винні! Ти сам залишив пастку відчиненою.
— Як це я вчора не помітив, що дверцята відчинено? — каже Сергійко. — Чому ж вони відчинилися?
— Роззява! — кажу я.
— А я винен? Це все тітка Поля! Мені тут через неї прочуханка була. Зовсім не до бджіл було.
— Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, — оказав Павлик. — Напевне, всі розлетілись.
— Може, хоч трохи лишилось, — каже Сергійко. — Треба подивитися.
Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою — і роздавив. Тут усі інші бджоли загули й ну вилітати з пастки і жалити нас. Павлик злякався — і бігом у кімнату. Сергійко за ним. Одна бджола вжалила мене в шию, інша вчепилась у чуприну. Я теж побіг у кімнату й ну витягати бджолу з чуба, та вона все ж устигла вжалити мене в голову. Павлика дві бджоли вжалили в шию і одна в губу. Сергійка одна бджола вжалила в носа, а інша в потилицю.
Ми побігли
