Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов

Я підійшов і наткнувся на цілу купу гілок, що лежали на землі. Ми притягли Павликові по оберемку і повернулися по решту гілок.

— Стій, — каже Сергійко, — тут іще щось лежить.

— Де?

— Ось під гіллям. Якийсь неначе мішок.

Я нагнувся і намацав у темноті мішок.

— Справді, — кажу. — Мішок, чимось напханий. І ще один тут.

— Правда! — ахнув Сергійко. — Два мішки, як пні.

— То ми з тобою дурні, як пні, — кажу я.

— Чому?.

— Тому що це наші рюкзаки. Дивись, ось іще й третій.

— Справді! А я й не докумекав відразу!

Ми покликали Павлика і сказали, що знайшли старе місце.

— А там уже курінь готовий, — каже він.

— Ну, перенесемо туди наші речі, і справі кінець.

Ми взяли рюкзаки і пішли до куреня. Я поспішив першим, щоб зайняти місце посередині, і ходив-ходив навколо куреня, але ніяк не міг відшукати входу.

— Де ж вхід? — питаю.

— Ах, щоб тебе! — каже Павлик. — Забув зробити вхід, з усіх боків гіллям заклав!

Він заходився розбирати гілля і робити вхід. Тільки-но це було готове, Павлик прошмигнув у курінь першим і зайняв місце посередині. Я так стомився, що навіть не сперечався з ним. Ми із Сергійком мовчки полягали скраю. Під голову мені знову попалося щось тверде — чи то казанок, чи консервна бляшанка, — але я навіть не звернув на це уваги і заснув як убитий. От і все.

А зараз уже ранок. Я прокинувся раніше за всіх і пишу щоденник. Сонечко вже піднялося високо й починає припікати. Небом пливуть білі кучеряві хмари. З села чути мукання корів, собачий гавкіт. Сергійко та Павлик ще сплять у курені. Зараз я їх розбуджу, і ми варитимемо сніданок.

Того ж дня увечері

Після сніданку ми пішли до лісу, щоб перевірити пастку. Пастка була порожня. Ми вирішили знову стежити за бджолами і повзали за ними годин зо дві. Нарешті у Павлика увірвався терпець. Він вирішив налякати бджолу, щоб вона полетіла до свого дупла, і кричав на неї, махав руками і тупав ногами. Бджола кружляла-кружляла над ним і раптом як жигоне його у вухо! Павлик як заверещить! Вухо у нього почервоніло і вмить розпухло. Ми стали витягати у нього бджолине жало.

— Щоб вони вигоріли, ці бджоли! — лаявся Павлик. — Можете самі з ними возитись, а з мене досить! Усе вухо у вогні!

— Ти потерпи, — кажемо ми. — Вухо пройде.

— Коли ж воно пройде! Вогнем пече! Що тепер робити?

— Може, хусткою зав'язати? — кажу я.

— Не треба хусткою. Краще я піду на річку й мочитиму вухо у воді.

Він пішов мочити вухо в річці, а ми із Сергійком помітили одну бджолу і стежили за нею по черзі. Один стежить, а інший відпочиває. Стежили, стежили, раптом бджола знялася вгору й полетіла. Ми стрімголов побігли за нею, але бджола злетіла дуже високо, і ми загубили її з очей.

— От шкода! — сказав Сергійко. — Доведеться починати все знову.

Тут Павлик повернувся з річки і закричав здалеку:

— Ей, дивіться, що у мене! Зараз юшку будемо варити!

Ми підбігли. В руках він тримав свою кепку. Вона вся була мокра, а в ній стрибали живі карасі.

— Де ти взяв?

— Там біля річки, в болоті зловив.

— Як же ти їх зловив без вудки?

— Дуже просто: болото пересохло, води зовсім мало лишилось, а я їх руками зловив.

Ми побігли до болота, наловили ще карасів і заходилися варити юшку. Потім ще на вечерю наловили карасів.

— Тут їх багато! — казав Павлик. — Ми хоч кожного дня можемо карасів їсти.

По обіді ми знову пішли до лісу, щоб стежити за бджолами. Сергійко каже:

— А що, коли бджолу оббризкати водою? Бджола, напевне, подумає, що пішов дощ, і полетить до свого гнізда.

Ми принесли в казанку води, знайшли на квітці бджолу і стали бризкати на неї водою. Бджола намокла, полізла по стеблинці вниз і причаїлась під зеленим листочком. Значить, їй справді здалося, що пішов дощ. Потім вона побачила, що ніякого дощу нема, вилізла з-під листка і стала грітися на сонечку. Поступово вона обсохла, розправила крильця й полетіла. Ми вже хотіли бігти за нею, але бджола тут же опустилася вниз, сіла на квітку й знову збирала мед. Тоді Сергійко набрав у рота побільше води і як бризне на бджолу! Бджола знову намокла і сховалася під листком, а коли обсохла, знову літала з квітки на квітку.

— Ох ти, яка вперта бджола! — сказав Сергійко і облив бджолу водою так, що вона промокла наскрізь. Навіть крильця у неї від води зморщились і прилипли до спини.

Бджола нарешті побачила, що «дощ» не перестає, і, коли обсохла, полетіла геть.

Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку низько, між стовбурами дерев, потім знялася вгору, і ми загубили її. Тоді ми заходилися поливати водою інших бджіл, але у них у всіх була однакова манера: спочатку вони ховалися від «дощу» під листям, а потім летіли, і ми ні разу не могли простежити за ними, бо вони літали дуже швидко й на великій висоті. Так ми бігали, поки бджоли перестали літати.

День уже кінчався. Ми повернулися на дачу і почали варити вечерю. Тітка Поля досі чомусь іще не повернулась, і ми вирішили ще одну ніч провести в курені. Не знаю, може, це недобре, що ми живемо в курені? Може, краще повернутися додому? Я сказав Сергійкові та Павликові, а вони кажуть: «Однак завтра повернемося». Вони вирішили полагодити курінь і вкопати жердини в землю, щоб курінь знову не розвалився.

Зараз вони лагодять курінь, а я записую до щоденника наші пригоди.

По небу пливуть сірі, свинцеві хмари. У повітрі стало прохолодніше, і потягнув вітерець. А що як уночі почнеться дощ? Треба курінь гарненько накрити гіллям, щоб нас уночі не намочило. Зараз кінчу писати й піду допомагати Сергійкові та Павликові.

10 червня

Вночі ніяких пригод не було. Ось що значить зробити курінь як слід! Можна спати спокійнісінько і не боятися, що тебе стукне по голові жердиною. Дощу теж не було. Прокинувся я рано. Мене розбудили пташки. Ще тільки почало світати, а вони вже прокинулись і заходилися щебетати, і цвірінькати, і пищати різними голосами. Я виліз із куреня і побачив, що сонечко ще не зійшло. Вгорі небо було чисте, голубе, а внизу, коло самої землі, — білі хмари, такі легкі, пухнасті, неначе мильна піна. Поступово хмари росли і клубочились,