Климко - Григор Михайлович Тютюнник
На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях… І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі… Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі…»
Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтих дерев’яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди — надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, — якби там не зчинився ґвалт.
Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою у кого що було:
— Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..
— Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу…
— Черевики хромові треба?..
— Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.
На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:
— Тихо, тихо… Що мені треба — все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно… Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська…
Натовп ізнову загув, заколихався.
— Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще й підперезали б… — неголосно мовила якась жінка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.
— А ти вобще можеш тут не стоять. Вобще не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. Їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять…
На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. А минулої весни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От і підете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких… грибочків, як були ви, коли прийшли до першого класу. Пам’ятаєте?» — І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей, однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, до побачення, діти…» — І одвернулася до вікна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчився учбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся, — хто ж не радітиме!
Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:
— Добрий день, Наталю Миколаївно…
Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.
— Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали… — І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок…
— Ей ти, молодице! — гукнув бородань. — З червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.
Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули і оглянулися:
— Ні-ні. Вам я його не проміняю. Нізащо.
Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:
— Поду-умаєш, яка цяця… Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! — Видно, сукня йому подобалася.
— Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, — сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.
Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:
— Хто вона? Вчителька? — І погукав: — Ей ти, вчительша!.. Горда! Іди сю…
Він де встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:
— Я вб’ю його! Таких треба вбить! — Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге…
— Не смій, Зульфате! — звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку і сказав:
— Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
— Іш, чому вона тих виродків навчила! — прохрипів бородань. — Вчи-и-ительша. — Він побачив, що небезпека вже минула, і знову випростався на возі. — Іш, чому навчила!
Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все ще тремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіх прожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:
— Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся… Кармелючок мій милий. — Вона тихо, лагідно засміялася, і хлопці, мовби вони ждали знаку, теж заусміхалися. Тоді Климко нерішуче спитав:
— А можна, ми подивимося на вашого маленького?
— Маленьку… — На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. — Її звати Оля. — Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
— Зараз, зараз… — промовила до личка Наталя Миколаївна.
Хлопці не зрозуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися: «Олю, О-олю!» — і причмокували губами.
— Де ти живеш тепер, Климку? — Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. — Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і… мені дуже хотілося… треба було
